Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Під плитою відкрився чорний отвір, з якого на нас вдарило таким нудотним духом міазмів, що ми, нажахані, відсахнулися. Втім, через деякий час ми знову наблизилися до ями і виявили, що випари уже не такі нестерпні. Наші ліхтарі розсіяли темряву над горішніми кам’яними східцями, які ніби сочилися гидотним гноєм земних глибин, і освітили вологі стіни, на яких проступала селітра. І лише тут мені пригадуються перші слова, коли Воррен після тривалої мовчанки заговорив до мене своїм м’яким тенором, голосом навдивовижу спокійним, як для цього жахливого довкілля.

— Вибач, але мені доведеться попросити тебе зостатися на поверхні, — сказав він, — адже було б злочином дозволити будь-кому з такими слабкими нервами, як у тебе, спуститися вниз. Ти не можеш уявити, навіть з того, що ти прочитав і що я тобі розповів, тих речей, які мені доведеться побачити і здійснити. Це жахлива робота, Картере, і я сумніваюся, що, не маючи сталевих нервів, можна крізь це пройти, не втративши життя або глузду. Я не хочу тебе образити, і, Бог мені свідок, я був би радий, якби ти пішов зі мною; але відповідальність за це лежить цілком на мені, тож через твої слабкі нерви я не можу тебе взяти із собою, назустріч смерті чи божевіллю. Кажу тобі, ти навіть уявити не можеш, що там насправді! Але я обіцяю про кожен свій крок повідомляти тобі телефоном — ти ж бачиш, що тут досить дроту, щоб спуститися до центру Землі і повернутися назад!

У мене в голові все ще звучать ці спокійно сказані слова, і я й досі пам’ятаю, як протестував. Я відчайдушно прагнув супроводжувати свого друга у глибини гробниці, але він був затятим і непохитним. Він навіть пригрозив, що коли я й далі наполягатиму, то він полишить нашу експедицію, і ця погроза подіяла, бо тільки у нього був ключ до чогось. Це я ще можу пригадати, а от чим було це щось, яке ми шукали, уже не скажу. Зрештою, узявши з мене слово, що я вчиню так, як він просить, Воррен опустив дріт униз і відкалібрував прилади. На його прохання я взяв один з апаратів і всівся на старому вицвілому надгробку біля відкритого лазу. Він потиснув мою руку, закинув на плече котушку і зник у непроглядному мороці склепу. Якусь хвилину я ще бачив світло його ліхтаря і чув шурхіт дроту, який за ним стелився, але невдовзі світло раптово зникло, ніби його поглинув якийсь поворот на сходах, чи не швидше затихли і звуки. Я був сам, проте мав зв’язок із глибинами завдяки магічному дротові, обмотка якого зеленаво відсвічувала у променях надщербленого місяця.