Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
— Боже! Якби ж ти бачив те, що бачу я!
Я не міг відповісти. Безмовний, я міг лише чекати. Тоді знову залунав напівбожевільний голос:
— Картере, це жахливо — катастрофічно — неймовірно!
Цього разу голос мене не підвів, і я вигукнув у передавач цілий потік запитань, які мене переповнювали. Нажаханий, я продовжував повторювати:
— Воррене, що там? Що там?
Ще раз пробився голос мого друга, у ньому так само вчувався страх, але тепер із домішкою відчаю:
— Я не можу сказати, Картере! Це поза межами людської свідомості — я не наважуюсь тобі сказати — ніхто не може пізнати таке і вижити. Великий Боже! Я ніколи не уявляв ТАКОГО!
І знову тиша, у якій відлунювали тільки мої сповнені переляку й цікавості запитання. А тоді знову пронизаний диким переляком голос Воррена:
— Картере! Заради Бога, поклади назад плиту і тікай звідси, доки можеш! Швидко! Облиш усе і забирайся геть — це твій єдиний шанс! Роби, як я кажу, і не чекай пояснень!
Я чув його, але міг хіба що повторювати власні безглузді запитання. Довкола мене були лише могили, темрява і тіні; піді мною ж — неосяжна людською уявою небезпека. Але мій друг був у більшій небезпеці, аніж я, і, попри страх, я відчув обурення від того, що він вважає мене здатним покинути його за таких обставин. У слухавці клацнуло кілька разів, а після паузи — безпорадний крик Воррена:
— Змивайся! Заради Бога, поклади плиту на місце і вали звідси, Картере!
Щось у хлоп’ячому сленгові мого безперечно нажаханого компаньйона вивело мене зі стану розгубленості. Я прийняв рішення і закричав у відповідь: «Воррене, тримайся! Я спускаюся!» А у відповідь — крик безмежного відчаю:
— Не смій! Ти не розумієш! Уже надто пізно — і це моя вина. Поклади на місце плиту і тікай — ні ти, ні будь-хто інший зараз уже нічого не зможе зробити!
Тон знову змінився, цього разу він пом’якшав, ніби від безнадійного смирення. А все ж, сповнений тривоги за мене, він був вольовим.
— Швидко — поки ще не пізно!
Я намагався не зважати на нього; намагався струсити із себе заціпеніння, яке скувало мене, і дотримати обіцянки — прийти йому на поміч. Але наступні його слова, промовлені пошепки, застали мене у тому ж нерухомому стані, у кайданах крижаного жаху.
— Картере, поквапся! Це даремно — ти мусиш іти — краще один, аніж двоє! Плита!
Пауза, знову клацання, тоді безбарвний голос Воррена:
— Це майже кінець. Не будь упертюхом — завали плитою ті бісові сходи і рятуйся, тікай! Ти марнуєш час. Прощавай, Картере — ми більше не побачимось.
Тут Ворренів шепіт зірвався на крик; крик, що поступово переріс у вереск, сповнений жахом усіх епох:
— Прокляття на цих пекельних виплодків — легіони — Боже мій! Звалюй! Звалюй! Звалюй!
Після цього запала тиша. Не знаю, скільки тисячоліть минуло, доки я сидів непорушно; шепочучи, бурмочучи, гукаючи, викрикуючи у той телефон. Знову і знову впродовж тих тисячоліть я шепотів і бурмотів, закликав, кричав і репетував:
— Воррене! Воррене! Відповідай — ти там?
А тоді на мене навалився увесь жах цієї ночі — неймовірний, несамовитий, невимовний жах. Я казав, що, здавалося, тисячоліття минули, відколи Воррен прокричав своє останнє відчайдушне застереження, і лише моє волання тоді порушило справді страхітливу тишу. Але за деякий час у приймачі знову заклацало, і я, дослухаючись, нашорошив вуха. Я знову вигукнув: «Воррене, ти там?», але у відповідь почув щось, що й потьмарило мій розум. Я не намагаюся, панове, осмислити те щось — той голос, ані не можу навіть спробувати описати його, бо після перших же слів я знепритомнів, і в моїй пам’яті утворився провал, який сягає моменту мого пробудження у лікарні. Можу лише сказати, що той голос був глибокий, безживний, драглистий, віддалений, неземний, нелюдський, бездушний. Що мені ще сказати? То був кінець мого тамтешнього досвіду, а це кінець моєї історії. Я почув його, і більше нічого не знаю. Я почув його, сидячи заціпеніло на тому невідомому цвинтарі у видолинку, поміж вищерблених каменів, напівзруйнованих могил, буйної рослинності і густих міазмів. Я добре чув його із найпотаємніших глибин тієї відкритої гробниці, споглядаючи розпливчасті, спраглі до тліну тіні, що танцювали під проклятим надщербленим місяцем. От що він сказав: