Чому люди тупі? Психологія дурості
- Автор: Марміон Жан-Франсуа
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7615-4
- Переводчик: Марина Марченко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Чому люди тупі? Психологія дурості». Краткое содержание книги:
- Як інтернет і соціальні мережі роблять нас дурними
- Чому дуже розумні люди часом вірять у дурниці
- Як боротися з колективною тупістю
- Пропаганда відсталості та методи протистояння обскурантизму
У цій сміливій, часом зухвалій і відвертій історії психіатри, вчені, філософи, соціологи та письменники з усього світу пропонують нам свій погляд на людську дурість, її природу і на те, чому вона досі існує в нашому житті.
Цей нібито критичний розум, провокативний паросток, який, проте, ніколи не виходить за межі того, що приймає група[73], до якої він належить, також спільний тут і для дурня, і для ідеолога. Попри свою спрощену риторику — ба радше завдяки їй — обидва черпають з неї почуття вищості людини, яка все зрозуміла. Це почуття лежить в основі значної частини мовної дурості, як і незмінно блискучого успіху всякого канцеляриту. Канцелярит, як часто й дурість, вирізняється тим, що дозволяє мовцю висловлювати судження практично про все, поверхові, звісно, але категоричні, впевнені, а отже, по суті, заспокійливі. Натомість сумнів, інтелектуальний неспокій протистоять дурості й посідають важливе місце поміж антидотів від ідеологічної маячні.
Утрата здорового глузду
Нинішній ідеологічний сплеск, якому сприяють, поміж іншого, алгоритми й соціальні мережі, породжуючи культуру ніш і пов’язуючи між собою членів різних груп, полегшує поширення жаргонів, що дедалі більше віддаляються від спільної мови. Водночас ті ж самі мережі роблять дірки в кордонах між такими спорідненими групами, породжуючи плутанину між приватним чи напівприватним і тим, що стає публічним, а отже, між тим, що можна і не можна казати публічно.
Таким чином, відколи пост, для більшості людей приголомшливий, розкритикували інші інтернетники, які не поділяли ні її лексикон, ні її ідеологічні міркування, першою реакцією цієї дівчини був протест, що «цей пост призначався тільки для друзів». Потім вона звернулася до асоціації захисту прав тварин «L214», з якою себе ототожнювала. Але їй не пощастило, бо ця асоціація одразу ж в офіційній заяві відмежувалась від її висловлювань[74].
Що ж до негарного зауваження нашого спортивного коментатора, воно ніколи б не стало відоме широкій публіці без участі якогось недоброзичливця і не викликало б скандалу, про який ми знаємо.
Ці дві історії показові щодо кризи публічного мовлення, яке відтак оточене з усіх боків двома формами зловживання мовою, хоч і різними, але спільними в головному — втраті здорового глузду. Ми маємо справу, з одного боку, з концептуальними ідіотизмами, які часто беруть початок у соціальних науках, але лишаються більш-менш незрозумілими й приголомшливими для спільноти мовців (культура зґвалтування, гендер, державний расизм тощо); з іншого боку — з провокативною грубістю, що проникає в публічну сферу мимоволі (як у випадку нашого журналіста) чи свідомо (як та, що демонструється, наприклад, твітах президента Трампа чи в цих V-днях (Vaffanculo-Days), організованих в Італії «Рухом п’яти зірок».
Публічне використання розуму напружується, щоб угамувати ці дві форми зловживання на користь здорового глузду, без якого слова й висловлювання не могли б навіть мінімально дійти згоди. Публічна дискусія зводиться тоді до сутички слоганів, які антагоністи, замість того щоб викривати, відкидають, заявляючи про їхній божевільний характер. З огляду на те, що польові дослідження в галузі дурості, зокрема Рене Заззо, згадані вище, показали, що ми завжди для когось дурні, можна здогадатися про даремність таких ідеологічних сутичок.
Найгірше в цьому те, що зі зникненням такого здорового глузду ми втрачаємо всі, бо дурість заразна. Представники влади засудили веганську активістку за підтримку тероризму, а інтернет-спільнота обурилася очевидною гомофобією, на їхню думку, спортивного коментатора. Виникає запитання: упіймавши на слові цих двох ворохобників, мовні надуживання яких не варті були такої уваги, чи ж не продемонстрували вони так само зразкову обмеженість розуму щодо висловлювань, до яких варто було ставитись відповідно до їхньої суті, а саме — як до звичайної дурості?
Емоції не (завжди) роблять нас дурними
♦ Є поширена думка, що емоції роблять нас дурними. Це дурна думка?
Це надто загальне судження, щоб належно оцінити складність проблеми. По-перше, емоції бувають дуже різними. Деякі роблять нас неймовірно розумними, коли вони принагідні до ситуації, інші здатні змусити нас діяти зовсім нерозумно чи небезпечно. Тому треба розрізняти негативні емоції, як-от гнів, страх чи зневага, наприклад, і позитивні, як-от радість чи співчуття, що роблять нас ліпшими, допомагають співпрацювати і змушують діяти розумніше. Звичайно, всі емоції можуть мати зворотний бік: якщо ви виявитеся надто співчутливим чи добрим, то можете стати жертвою шахрайства і водночас це не зробить вас кращим. Отож не складаймо всі емоції до одного кошика. І не забуваймо, що те, розумна чи дурна наша поведінка, визначає ситуація.
73
Дурні вислови й слова канцеляриту перш за все стадні, навіть якщо, як пише Адорно, вони «здається, гарантують, коли тримаєш їх у роті, що ти не робиш того, що насправді робиш», а саме: мекаєш «із натовпом» (Jargon de l’authenticité, Payot & Rivages, 2009, p. 60).
74
Зауважмо, що так відбувається в усіх групах, коли дурень виявляється аж надто дурним і переходить невидиму лінію, що відділяє блюзнірство від чистої дурості — ця остання виявляє мимохідь властиву їй неоднозначність, бо слово «дурень» охоплює широкий спектр значень, від найобразливішої зневаги аж до певного захоплення. Так само в романі «1984» слово «крякомова», яке також має «подвійний сенс», могло слугувати для глузування з дисидента чи схвалення відданого члена партії.