Dolce Vita, або Кінець гламуру

Лілька була незворушна.

— Каська справді вагітна! Чотирнадцять тижнів.

В очах Лянки зникла тінь останньої надії.

— І звідки така поінформованість? — поцікавилася Роксолана, вражена надзвичайною спритністю подруги.

— Елементарно, Ватсоне. Я пішла у поліклініку за місцем проживання Каськи. А там за невелику винагороду отримала необхідну інформацію.

— А добра звістка? — мляво прошепотіла Ляна.

— Власне, я не впевнена, в її позитиві. Але профільтрувати ситуацію потрібно.

— Ну, кажи вже, блін! — нетерпляче випалила бідолашна.

— Давай, Любо. Це ж ти дізналася, — передала мені естафету Ліля.

— Бабульки з хрущоби, де живе ця дамочка, радісно поділилися зі мною інфою, що до того стерва, — я обережно підбирала слова, бо при Лянці нецензурно висловлюватись не можна, — приходили різні кавалери. Але один із них з’являвся там частіше за інших. Високий брюнет з блакитними очима…

— Теж мені новина, — сумно сказала Роксолана.

— Дослухай до кінця! — відрізала я. — Спочатку я теж подумала, що то твій Рішард. Але бабулі на моє запитання про його одяг відповіли, що він був одягнений абияк. То у потертих джинсах і благенькій курточці приходив, то у шортах, коли потепліло… І з великою сумкою через плече. Я зрозуміла, що в неї був ще один постійний залицяльник.

— І що з цього?

— Яка ж вона напрочуд кмітлива! — не витримала Лілька. — Батьком дитини може бути він!

— Я думаю, на генетичну експертизу вона точно не погодиться, — розчаровано сказала Лянка.

— А не треба нам ніякої експертизи. Нам потрібно знайти того кавалера.

— Як? Що ми про нього знаємо? — здивовано запитала Ляна.

— Дещо мені вдалося. Його звати Олесь. Бабки чули, як вона його називала «Лесиком» або «Ольком». Він, скоріше за все, художник або ще вчиться. Добропорядні старі сусідки казали про нього «харошенькій мальчік». Ну, як для початку? По-моєму оптимістично!

Роксолана мовчала, не знаючи, радіти їй чи припинити усю цю кулешу. Вона явно почувалася некомфортно.

— Ага! І ще: Каська останнім часом дуже сварилася з Лесиком. Виганяла його і кричала, що виходить заміж за олігарха, а не за такого голодранця, як він.

— По-моєму, мене затягує депресія, — сказала Лянка і поколупала виделкою своє фуагра.

— Навіть не думай!

— Ми доб’ємо це діло, — виголосила Лілька і накинулася на свій не по-українськи засмажений біфштекс, ніби хотіла з нього вичавити кров убитої тварини. — Таких історій — купа! Просто треба погортати пару хороших журнальчиків і знайти відповіді на запитання.

Ми з Лянкою перезирнулися. Я ж кажу, що Лілька «отлічається особим умом і сообразітєльностью».

Мій шлунок теж дав про себе чути нахабним бурчанням, коли нарешті принесли і мою страву.

— Хтось дзвонив Дарці? — запитала я, набивши рота зелениною.