Dolce Vita, або Кінець гламуру

І за наш столик плюхнувся привид з минулого.

— Саньок?! — здивовано видали ми в унісон.

— Ага! Я самий, — відповів хлопчик-гід зі Стамбула нормальним голосом.

— А чому ти не там? — поцікавилася Ліля.

— Ну, після твого шоу в луна-парку у мене виникли деякі проблеми, — не то жартує, не то серйозно відповідає він.

«А Лілька про це нам так і не розповіла!»

— Дорогенька, так за тобою боржок. Ти обіцяла, — почала я, але зухвалий молодчик мене перебив, навіть не вибачившись!

— Та про це дефіле, напевно, гуділа уся Туреччина! Не знаю навіть, як це в наших новинах не показали!

— Олександре, не треба! — опустивши очі, просить Лілька.

Але він провадить своє:

— Ну, ми там на різні атракціони ходили: типу «американські гірки», кімнати страху всякі… А потім пішли на ці круті ромашки, як я їх називаю.

— Припини! Ти що, здурів? — ляскає його по чолі Лілька.

— Так прикольно ж! Дай закінчити! — погладивши себе по розпашілому місцю, продовжує він. — Ну, там такий принцип: сідаєш удвох у підвісне крісло. І тебе там затискає страховка. Так, що ти нічим поворухнути не можеш.

Усе це він супроводжує промовистими рухами. І тут його починає розбирати сміх. Ми сидимо і тупо дивимось на цього клоуна. Лілька нервово постукує нігтями по столу.

— Не цокоти! Манікюр зіпсуєш, — я кладу руку на її пальці.

Вона їх висмикує і починає гладити свого пекельно-червоного кінського хвоста.

— Ну, і коли всі уже намертво пристебнуті, — нарешті припинивши душитися від сміху, продовжив Саньок, — починається коловорот… Ми оберталися навколо своєї осі то вліво, то вправо. То із сповільненням, то із прискоренням.

— І Лільку на тебе знудило чи що? — не витримала Роксолана.

— Ну, ти даєш! Де б я таку гидоту переповідав, — мало не образився хлопчина.

Тут Лілька несподівано взяла розповідь на себе:

— Карочє гаваря, коли ті адські крісла почали перевертати нас догори ногами, мій розкішний бюст зробив аут!

Саньок починає істерично реготати. І хоч його сміх, як і він сам, був інфантильним, ситуація справді кумедна. І захочеш — не вигадаєш! Я намагаюся стримуватися. Уявляю Лільку з виваленими спокусливими силіконами третього розміру, які неможливо прикрити! Певно, що там не один чоловічок облизався.

— Матка бозка! — Лянка сплескує руками.

— А турки, турки почали аплодувати! — ледь вичавлює зі себе фальцетом Саня. — Народу ж тьма-тьмуща.

— І не тільки турки, — зауважує Ліля, — якісь італійці кричали: «Белло, ке белло! Пріма сеньйоріна! Пріма!». Ще й фотографували.

Вона вже усміхається.

— Усі відео включили, знімають! Фотоапарати клацають, — продовжує хлопець. — Голівуд відпочиває!

— Так, і скільки ж часу ти вивішувала свої принади? — нарешті питаю я.

— А поки атракціон не закінчився. Хвилин десять, напевно, — скрививши рота, відповіла подруга. — А потім мені алею слави влаштували при виході.