Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Навіть не думай, — тихо сказала Дарка.

— А мені субординація не дозволяє! — гигикнула Лілька і як хлюпне водою на свою начальницю.

— Ну, ти вже вобщє! — розізлилася Дарина, схопившись на рівні ноги. — Я тебе зараз приб’ю.

Вона наздогнала у річці Лільку. Збила її своєю масою з ніг і почала, граючись, топити.

— Я не буду… більше не бу-ду, — жартівливо просилася подруга, щоразу виринаючи з води.

— Канєшно, ні, ка-нє-шно. Бо я тебе тут русалкою пропишу! — розреготалася Дарка.

Галич для мене особисто село, хоч і райцентр. А куди тут піти? Ну, полазиш годину по залишках Успенського собору, під’їдеш на розвалини Старостинського замку… Відтам, звичайно, відкривається вид на ріку просто бомбезний! От тільки Роксоланка ще не приїхала, щоб зробити екскурс в історію. Бо колись це було славне місто — стольний град Галицько-Волинського князівства. А тепер?! І ні бутиків тобі, ні пристойних ресторанів, та що там казати — нудота смертельна! Залишається тільки засмагати і плавати — місцеві спа-процедури.

Я ніжилася під променями лагідного сонця, як кішка. Подруги розважалися у воді, наче малі діти. Ріка ніжно шуміла, любовно погладжуючи камені на своєму шляху. Десь далеко кукурікнув півень і заремигала чиясь корова.

Уся зелень на деревах і кущах була, як молода незаймана дівчина — пуп’янки, зав’язки, напіврозкриті квітки і м’яка лискуча травичка… Знову вже десь ближче проремигала корова.

— Дарино! — почула я здалеку. — Любо!

— Му-у, — вже зовсім близько.

І тут я бачу, як мені назустріч босоніж іде Роксолана, а за нею… Ну, хто б міг подумати?! Несеться, мов на кориді, великий чорний бик зі зламаним рогом і червоною стрічкою на ньому.

— Лянко, тікай! — крикнула я їй у складені рупором долоні. — За тобою бик!

Роксолана оглянулася і полетіла чимдуж до нас.

— Мамцю рідна! Куди ж бігти? — перелякано скрикнула.

— А щоб тобі добре було. Давай на ту вербу, що справа від тебе! — вигукнула Дарка, яка напам’ять знала цю місцину.

Лянка бігла, наче ошпарена. Вона щоразу голосно чортихалася і пищала, коли ззаду голосно форкала і ревіла тварина. У рожевому літньому платтячку вона була схожа на казкову біляву ельфійку, яка немов перелітає через горби і камені на її дорозі. Але бик усе ж наздоганяв, і вже мало не чіпляв за полу грізно закрученим рогом.

— Давай швидше, давай! — підганяли її ми, оцінивши серйозність намірів українського буйвола.

— Ой, не встигне! Ой, не встигне! — шепотіла поруч Лілька, вчепившись холодними пальцями у мою руку.

— Припини, — шикнула на неї Дарка. — Швидше, Лян! — і вже пошепки: — Таки не встигне!

Тоді Дарина, не довго думаючи, пожбурила у бугая річковим каменем, а потім ще і ще. Не звертаючи ніякої уваги на такий прикрий факт, як галькове бомбардування, бик нагнув голову, аби підчепити нашу подругу, але… Дякувати Богу, останньої миті, коли до стовбура залишалося всього два метри, Лянка вхопилася за звисаюче вербове гілля і, як справжня еквілібристка, заскочила на дерево.