«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
На тумбочці, трюмо, етажерці, столику, як розкидані гільзи від різнокаліберного кулемета, виструнчилися пляшечки з парфумами, еліксиром, шампунем, коробочки з кремами, пудрою, рум'янами, клеєними віями. Біля порога, одразу при вході, підпирали стіну хула-хуп, а по-нашому — обручі. Тут же поруч лежали щонайменше трикілограмові гантелі й гордо, як молодий олень, стояв спортивний велосипед марки «Молодість наша».
Поруч із столиком твердо й надійно стояло велике двоспальне ліжко часів Анни — доньки Ярослава Мудрого. На ньому могла легко розміститися команда атомного підводного човна, якби лягла за методом оселедців — упоперек. Над подушками, на стінах з пальмами й опалим листям, висіли нічники у вигляді лілей та бра з хвостиками, схожими на мініатюрні гирі від старих домашніх ходиків, що вічно асоціювалися з дитинством. Трохи вище висіли картини-килими невідомих художників з Житнього ринку. На одній з них красувалися на повний зріст голенькі жіночки, вміло прикриваючи цнотливість вітами райських кущів, і чудова сучасна вежа, яку живописець для чогось переніс сюди з плавального басейну «Динамо». На її вершечку, там, куди тренер забороняє залазити навіть майстрам спорту, сидів з чималеньким колчаном стріл безневинний Амур і запускав їх для чогось у самотніх тіточок. Складалося враження, що тих стріл вистачить на всіх намальованих дамочок і навіть на тих, які за задумом автора тут не вмістилися. На другій картині художник змалював (надзвичайно оригінально) «Народження Венери». Картина була пройнята справжнім почуттям впевненості, бадьорості і сили. Венера стояла скорботна і дивилася на Сідалковського такими очима, що йому захотілося плакати.
— Бідний Боттічелі-Філіпепі,— промовив Сідалковський.
— Що ви сказали? — повернулася Карапет.
— Я сказав: «Господи, як ти схожа на господарку цього дому», але по-італійськи.
Карапет вдячно йому посміхнулася, і рум'яна пройшли крізь пудру, як проходить полум'я крізь білий папір.
— Ви знаєте італійську мову?
— Служив у Венеції. А згодом перевели у Геную.
Карапет зробила пів-оберта і завмерла в позі спартанки з диском.
— Мені здається, ви прийшли не за адресою,— мовила вона.
— Я вас не розумію? — красиво заломив брови Сідалковський.
— Бачите, я женщина пряма і все кажу відверто. У мене одне ліжко. Розумієте? Одне на двох...
— Гм,— скривився Сідалковський. Такого раптового повороту він не чекав. Якусь мить він не міг оволодіти собою, незважаючи на те, що тільки вчора, на пероні, так блискуче справився з роллю члена польської делегації.— Гм,— повторив він і додав: — Бачите, я на жінок дивлюсь, як на книги. Перед тим, як починати читати їх, знайомлюся спершу із вступом або із змістом. А так — без вступу, одразу — я ніколи не читаю книжок, а тим більше не купую. На цьому можна погоріти...
З усього монологу Карапет зрозуміла, здається, тільки два останніх слова і тому відповіла:
— На мені не погорите. Не хвилюйтесь. Хоча, правда, був у мене один барабанщик з артучилища, то казав, що я тьоплая, як пєчка з духовкою. Але не згорів. Страшно мене любив...
Матуся Карапет, як прозвав її про себе Сідалковський і як інколи надалі називатимемо її й ми, розправила плечі.
— Розмовляв він просто і понятно. Так, щоб я не задумувалася. Ви ж, мені здається, дуже грамотний.
— Це розуміти як комплімент чи докір?
— Як хочете,— Карапет трохи розчарувалася в своєму майбутньому квартирантові.
Сідалковський у душі відповів їй взаємністю, але все ж сів. На щастя, вдало. На табуретці залишилася тільки що викручена білизна: фіранки, наволочки, простирадла, махрові рушники, — тазик з крохмалевим киселем стояв на підлозі. Карапет засміялася. Сідалковський посміхнувся теж — атмосфера розрядилася.
— У мене справді одне ліжко,— повернулася до попередньої теми Карапет.— Я ж не можу вас покласти на підлозі. Сама я теж рідко лягаю. Тільки в ісключітєльних випадках. Ви мене поняли?! А ви такий франт, що на підлозі вас не покладеш! — Матуся Карапет різко відсунула тазик з крохмалем до плити.— Пробачте, Сідалковський, але коли я дивлюсь на вас, мені здається, що ви все життя кохалися тільки на добре збитих перинах.
— І на морських хвилях в районі Полінезії,— відповів Сідалковський, подумавши: «Гарний одяг, як і медаль, теж має дві сторони. Приносить не тільки користь, а й шкодить...»
З кухні запахло смаленим. Сідалковський хотів було нагадати про це Карапет, але вставити слово, як клепку в діжку іншого розміру, він не зумів. Карапет говорила швидко й напористо:
— Так що дивіться. І опше: вам, може, у мене не подобається, то глядіть. Для вас потрібна квартира з ванною, туалетною. У мене цього нема. Наш дім іде під знос. Його навіть не ремонтують. Ми ходимо в комунальну баню, а туалет у нас он там,— вона показала у вікно, що виходило у двір.— За парканом, під бузиною.