Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

З усіх чужоземців поляки в цій повісті виконують роль головного ворога України і найсерйознішої загрози. Жодна інша національність не зображена у «Вечорах» із подібною ворожістю — ніхто інший не є аж настільки шкідливим, мерзенним і підступним. Вони збиткуються з православ’я й українців і невтомно працюють над руйнуванням України. Вони стають спільниками підступного чаклуна у його спробах знищити дім Данила. Вони намагаються вбити клин всередині козацької громади будівництвом фортеці на їхній території. Данило довідується, що така фортеця планується для того, щоб відрізати його від запорозьких козаків. Щоб це не стало правдою, він присягається: Я разметаю чертовское гнездо (ПСС 1, 247).

Тема польського гніту в «Страшній помсті» резонує з Листопадовим повстанням (1830—1831) поляків проти Росії. Швидше за все, повість була написана влітку й восени 1831 року, у час, коли Гоголь відвідав у Павловську Пушкіна та Жуковського. Приблизно в той самий час ці поети опублікували свої думки на тему польсько-російських взаємин у брошурі, що містила вірші, які завзято підтримували російсько-імперську зверхність над Польщею. Пушкін у своєму творі Клеветникам России (1831), спровокованому певними розмовами у французькому парламенті щодо допомоги Польщі, постає як ревний апологет імперії, погрожуючи всім, хто наважиться втрутитись у цей домашний, старый спор. Пушкін поставив таке фундаментальне запитання: Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? вот вопрос. Вірш відстоює перший варіант: неминуче злиття слов’янських джерел у російському морі. Якими б не були власні думки Гоголя на цю тему (я спробую передати їхню складність у главі «Гоголь і поляки» у п’ятому розділі), він, здавалося б, повторює загальні антипольські настрої в Росії, викликані цим повстанням, хоч ці настрої також наявні й в його головному джерелі — «Історії Русів»[95]. Можливо, він замислював «Страшну помсту» як свій внесок до громадянської позиції, викладеної Пушкіним і Жуковським у їхній поетичній брошурі. Роблячи цей жест, він не нехтує й тим, щоб перевести зв’язки України з дискредитованим польським народом у минуле. Це з’являється в інтерполяції, доданій немовби заднім числом до Данилової промови: Еще в прошлом году, когда собирался я вместе с ляхами на крымцев (тогда еще я держал руку этого неверного народа) (ПСС 1, 260). Ця незграбна вставка здається найбільш безпосереднім відлунням Польського повстання — і єдиним прикладом у книзі, коли промова персонажа включає ремарку в дужках.