Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
Згодом я відчув, що зголоднів, і пішов на кухню. Там мене зустрів відчинений холодильник, що вилискував стерильною білиною своїх порожніх нутрощів. Господарі квартири, певно, кудись подалися надовго…
Я в напівтемряві понишпорив полицями над столом і одразу збагнув, що тут мешкає якийсь холостяк — бо, крім солі та консервованих шпротів, я нічого їстівного не виявив. Зате на полицях внизу мені пощастило більше — я відшукав там цілу коробку з печивом, що притулилася до одинокої пачки соди.
Я доволі швидко відкупорив ножем бляшанку і впорався з нею, заїдаючи рибу солодким хрустким печивом. А потім запив свою екзотичну вечерю водою просто з-під крану.
Згодом я повернувся до вітальні, відшукав плед і влігся на дивані. Під голову замість подушки підклав валик. Я довго не міг заснути. Крутився, вертівся, як вуж, намотуючи на себе плед.
Чи валик виявився геть незручним, чи від того, що боліла зранена дверима рука, але я все не міг утихомиритися і забувся неспокійним сном лише під ранок.
…Переді мною був ліс. Сірі голі дерева підпирали бліді небеса. Я йшов, прискорюючи ходу. Там, у непривітній глибині лісу, зачаїлася таємниця, яку мені треба розгадати.
Я повільно заглиблювався у зарості. Ліс був густий, і віти дерев та чагарників боляче били мене по обличчю. Допомагаючи собі руками, я нарешті продерся на галявину. Зупинився. Озирнувся.
На галявині серед білого снігу виднілася чорна яма, схожа на тільки-но вириту могилу. Свіжі грудки землі були навалені поряд.
Я зробив крок до ями — і раптом перед нею з’явився величезний чорний собака, схожий на вовка, і оскалив чималі зуби. Він охороняв цю яму і не збирався підпускати мене до неї.
Я витягнув ніж. Тонке сріблясте лезо блиснуло у ріденькому сіруватому світлі. Я тримав ніж перед собою і не зводив очей із супротивника. Пес повільно проходжався біля ями, скосивши на мене розумні, майже людські карі очі. Я обережно зробив іще один крок уперед. Він загарчав. Я стиснув ніж сильніше і продовжив рух. Пес подивився просто на мене і знову видав грізне попереджувальне рикання. Я не зважив. Тоді він кинувся на мене… Я ледве встиг ухилитися. Він розвернувся і знову стрибонув. Цього разу його ікла клацнули біля самого мого обличчя.
Ну ти й тварюка! Якого ти мене не пускаєш туди, куди мені треба? Відійди… Ліпше не заважай… Я не збираюся шуткувати…
Та пес теж не збирався шуткувати. Мій ніж його явно не вразив. Він утретє кинувся на мене. Я махнув ножем. Не влучив. Пес знову стрибонув. Мій ніж цього разу не схибив — ввійшов прямо йому в горлянку. Щосили я рубонув його по шиї. На білосніжну землю цвіркнула яскрава червона кров, і за деякий час чорна голова покотилася по снігу, залишаючи темний слід. Відкинувши ніж, я швидкими кроками наблизився до виритої могили. Зазирнув у темне провалля ями.
І з жахом відсахнувся.
На дні стояла блакитна кришталева труна… і в ній лежала моя мертва бабуся!
Я позадкував від страшної ями.
Я бачив, як білий сніг поступово червоніє, і зненацька відчув невимовний розпач. І ось я побачив голову…
Розплющені мертві карі очі дивилися просто у бліді небеса. Я бачив ці скляні очі… Я вже колись їх бачив!
Мороз пройшов по шкірі — бо до моєї свідомості нарешті дійшло, що я дивлюся на відрубану голову Шулі…
Я його вбив!
Від страху та відчаю я впав на коліна, затулив обличчя руками і закричав…
…І прокинувся від свого крику.
Цього ж дня я вирішив ризикнути і покинути свій тимчасовий притулок, щоб нарешті поїхати додому.
29
Мені пощастило, я без перешкод доїхав до Бухареста. Люди, на моє здивування, напрочуд легко піддавалися навіюванню, і я спокійно взяв квиток на потяг до Києва.
І тільки в поїзді я трохи розслабився. Заліз на верхню полицю, завернувся у ковдру і задрімав. Я прикинувся купкою непотрібних речей, і на мене ніхто не звернув уваги, навіть коли потяг зупинився на кордоні.
Та спав я погано. Серед ночі прокидався і довго вдивлявся в пропливаючі серед суцільної темряви поодинокі вогники. Скоріше додому… Додому… У затишок знайомого світу. Мені кортіло пришвидшити поїзд, підштовхнути його, бо здавалося, він їде занадто повільно. Повзе, мов слимак.
Все ж таки очі іноді заплющувалися, і я поринав у нетривкий сон без сновидінь.
Коли я знову розліпив очі, на сході за вікном світліло небо. Воно, ще темне, наче підсвічувалося зсередини сіро-блакитним вогнем. Зорі вже позникали, і лише одна яскрава нескорена зірка сяяла на сході. Потім над обрієм з’явилася блідо-рожева смуга, і небо засвітилося світло-зеленим яблучним кольором, який ото буває у перестиглих яблук під назвою симиренка. Обриси дерев і кущів за вікном теж почали здобувати кольори. Примарні барви примарного синьо-зеленого порубіжного світу. Мені подобався цей світ — у ньому я почувався в безпеці. Він здавався мені давно забутою домівкою, безпечним прихистком, освяченим зеленою зіркою.