Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
Я заплющив очі, й мені здалося, що тепло, яке ллється від цієї жінки, і справді здатне врятувати мене. Я на мить занурився в це тепло, і мені забаглося ніколи-ніколи не виринати з нього… Мої страхи відступали…
Та за секунду я отямився, і мені стало незручно. Я не звик до цього відчуття затишку, і воно мені здалося загрозливим. Мені не слід розслаблятися… Не можна розкисати… Та і хто я їй такий? Я виборсався з обіймів і відсунувся.
— Зі мною все гаразд, — промовив якомога байдужіше. Мені й самому мій голос видався чужим і грубим. І я, намагаючись бути ввічливішим, тихо додав: — Мені просто наснився поганий сон…
— Так… Просто сон… — зітхнула Ангеліна, — гаразд, я піду. Тобі залишити відчиненими двері?
— Як хочете, — я з удаваною байдужістю знизав плечима і відвернув від неї обличчя.
Ангеліна полишила двері відчиненими і не стала гасити світло в коридорі.
4
В той день, коли додому все ж таки повернувся справжній господар, мені не вдалося його побачити одразу. Зранку Ангеліна була заклопотана, а Свєтка, щоб мене здихатися, відвела на другий поверх і відчинила двері до невеликої кімнати:
— Посидь поки що в бібліотеці, книжки почитай, а я зараз прийду… Не занудьгуєш?
— Та ні,— знизав я плечима.
Це була, либонь єдина кімната в квартирі, яку не обновили. Мені це сподобалося, а найбільше сподобався затишний, трохи потертий чорний шкіряний диван.
В бібліотеці, як того і вимагала назва, було повно різних книжок. Я сів на диван і витягнув із полиці одну навмання. Треба ж було чимось зайнятися. Це виявилася класична японська поезія. Якийсь Басьо[22]. Не можу сказати, щоб я дуже полюбляв поезію, тим більше японську. Та від нічого робити я розгорнув книжку і почав читати. Віршик виявився, як на гріх, депресивним:
Квіти зів’яли.
Сиплеться, падає насіння,
Неначе сльози…
Я перегорнув сторінку. Другий виявився не веселішим:
Облетіло листя.
Весь світ однобарвний.
Лише вітер гуде.
Після третього на цю ж тему:
Який важкий перший сніг!
Опустилися і сумно пожухло
Листя нарцисів… —
я вирішив зав’язати з японською поезією назавжди…
Та не встиг згорнути книжку, як двері відчинилися і до кімнати зайшла мала років вісьмох. Прикольна така мала і теж чимось схожа на японку — чорні як тернинки очі, пухкенькі губи, темне волосся і пряма чілка. Одягнута вона була у синій в тоненьку червону клітинку костюм — піджак і спідничку, з білою нарядною блузкою. Побачивши мене, вона зробила круглі очі і стулила руки біля обличчя. Я помітив, що в неї пофарбовані нігті. В синій колір, під костюм. Це було кумедно, і я всміхнувся. А вона запитала:
— Ти хто?
Мала була з тих симпатичних балуваних дітей, із якими всі дорослі охоче цяцькаються, всіляко догоджають та виконують усі їхні забаганки. Вона дивилася на мене з незаперечним почуттям власної гідності й навіть якось згори. Я зітхнув, покірно звітував:
— Я — Арсеній, — й нарешті згорнув книжку.
— А що ти тут робиш?
— Нічого… нудьгую. Думаю, чим зайнятися…
— А що ти вмієш? — її широко розплющені чорні очі дивилися на мене зацікавлено, і в них грайливо світилися веселі бісики. Мені чомусь закортіло її вразити.
— Я вмію багато чого… Наприклад, оце… Дивися, — я підняв руку і створив на ній енергетичну кульку, яка почала крутитися і переливатися різними барвами.
Очі у малої стали ще круглішими, і вона прошепотіла:
— Ого! То ти чаклун…
А потім без усілякого переходу додала:
— А мене звати Майя!
Я обернув руку, і кулька щезла. У Майї роззявився від здивування рот. Через секунду вона оговталася й собі вирішила мене чимось вразити:
— А ми були з батьком у Криму, на кон… конфе-ренції,— значуще проказала, а потім, уздрівши в моїх руках книгу, підійшла і всілася поряд. — А що ти читаєш?
Не чекаючи відповіді, вона взяла книгу з моїх рук і розгорнула, та за якоюсь своєю, не відомою мені логікою, вела далі:
— А ти теж умієш вірші складати?
Вона кумедно підняла брови і подивилася на мене з надією в очах. Їй хотілося ще чудес.
— Ага! — здуру самовпевнено кивнув я, бо почав утягуватися в її гру, де був усемогутнім чаклуном.
— Правда? — перепитала мала, уважно придивляючись до мене, а потім вимогливо наказала: — Почитай!
22
Мацуо Басьо, японський поет 17ст.