Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Тут кімната для гостей, — по-хазяйському недбало тицьнула рукою праворуч Світлана, — а поряд ванна кімната. І ще одна кімната для гостей. Упізнаєш? Ти в ній ночував…
— Угу, — кивнув я, хоча вже забув, де спав.
Тим часом моя супутниця провадила:
— Тут вітальня. А нагорі бібліотека, кабінет і дві спальні та ще один санвузол…
Я мотав головою, слідкуючи за Свєтчиними рухами. В квартирі було до біса кімнат, і розташовані вони були на двох рівнях. Я такого буржуїнського житла в своєму житті ще не бачив.
— Гарна у вас квартира… — мимоволі вихопилося в мене.
— Гарна, тільки не у нас, — криво всміхнулася Свєтка, — тут живе мій дядько Іван, а ми гостюємо. До речі, він завтра приїжджає,— чомусь стишивши голос, додала вона.
— А хто твій дядько? — запитав я.
— Професор, — презирливо скривилась у відповідь Свєтка. Було незрозуміло, чи те її презирство стосувалося виключно дядька, чи просто — всіх професорів як прошарку суспільства.
3
…За мною гналися двоє. Двоє чудернацьки зодягнутих молодиків — обоє вони були в довгих, до колін, шортах і картатих сорочках-«гавайках». Я тікав од них заплутаними вуличками незнайомого міста. Бруківкою вгору, потім униз, попід аркою — і нарешті опинився в бетонному колодязі подвір’я. Один із під’їздів був відчинений, і я гайнув туди. На сходовому майданчику першого поверху мене теж чекали відчинені двері. Через них я забіг у приміщення й опинився в коридорі. Він був довгий і нагадував нутрощі космічного корабля з фантастичних фільмів минулого століття. Я, роздивляючись весь цей дикуватий (вірніше, надцивілізований) вигляд коридору, навіть уповільнив біг. Пластикові напівкруглі стіни сталевого кольору імітували металеві поверхні, а підлога під ногами, що була теж із пластику, гасила звуки від моїх відчайдушних гупань.
Я не зупинявся і скоро пробіг дивну ділянку, що зашурхотіла у мене під ногами, бо була вкрита здоровезним шматком церати блідо-зеленуватого кольору в міщанських рожевих трояндочках. Щось у цьому було дивне. Щось доволі ірраціональне. І навіть страшніше, ніж мої переслідувачі. Я завернув за ріг — і перед моїми очима відкрилася величезна кімната. Вона була схожа на гігантську операційну, бо була геть білою і від неї тхнуло запахом лікарні. Я захекано завмер. Силкуючись приборкати своє дихання, роззирнувся. У кімнаті були здоровезні голі вікна, з яких лилося яскраве сонячне світло. Це робило кімнату ще білішою — аж в очах різало. Одне з вікон було відчинене. За ним виднівся задній двір будинку, що поріс буйною зеленою травою. Що ж, у мене з’явився шанс здихатися переслідувачів…
Невідомо чому, я не квапився. Може, тому, що вже не чув тупотіння переслідувачів, а може, тому, що побачив дивні гігантські білі ванни обабіч стін. Мені стало цікаво, що в них. Підійшовши до одної — зазирнув. Краще б я цього не робив!
У ванні в якійсь рідині плавало, огидно звиваючись, біляве та чорне довге жіноче волосся… Цілі шапки волосся… Там було ще щось… не менш огидне… Якісь шматки… Я придивився і ясно побачив відрубаний блідий вказівний палець із моторошним червоним нігтиком і білу, в блакитно-червоних прожилках кульку ока, що повільно випливла і розвернулася до мене сірою мертвою райдужкою.
В мене перехопило подих, і я зрозумів, що божеволію. Нудота підступила до горла, і стіни кімнати зненацька попливли…
…Я скинувся в ліжку. Розплющив очі, та досі відчував у навколишньому просторі присутність липкого сну. Він огортав мене щільним ірраціональним жахом, немов туманом. Я сів на ліжку, перемагаючи тремтіння. Потім щосили трусонув головою, щоб відігнати ману, та мене від цього ледь не знудило. Щоб побороти нудоту, я спробував сфокусувати погляд на реальних предметах. Речі проступали в темряві неясними контурами, і єдиним, за що я міг зачепитися поглядом, був прямокутник вікна, крізь який знадвору пробивалося тьмяне світло вуличних ліхтарів.
Потім почулися кроки коридором. Я обернув голову до дверей. Вони відчинилися, і разом із рятівним світлом реального світу до кімнати зайшла Ангеліна. Вона мовчки сіла на ліжко поряд зі мною і пригорнула мою голову до себе. Звичним природним рухом, так, немовби щодня це робила. Я несподівано для себе притулився до неї і прошепотів:
— Там були шматки… шматки тіла…
— Знаю, знаю… заспокойся, — тихо проказала вона, щільніше пригортаючи мене до себе. Я відчув прохолодний дотик її долоні, що лягла мені на чоло. Її руки ледь уловимо пахли лавандою і ще чимось заспокійливим. Вона гладила мене по голові й шепотіла: — Все мине, все владнається… Все буде добре…