Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Ну що, ми годувати його будемо?
— Тс… — прошепотіла чорнява, — здається він уже спить…
26
Уночі, коли всі поснули, я дуже обережно підвівся з ліжка. Мені час було забиратися звідси. Бо скоріш за все мене вже шукають, а дівчата навряд чи триматимуть язики за зубами.
Я нарешті роззирнувся й уважно оглянув кімнату. Дикувате місце… Дерев’яні грубі стіни. Дивна підлога — прикрашена візерунками з різнокольорової глини. Доволі прохолодно…
Всі мешканці цього спартанського готелю спали під теплими ковдрами вбраними, декотрі навіть у шапках. Судячи з кількості наплічників, у цій кімнаті знайшли нічліг не тільки мої спасительки. Придивившись, я побачив іще двох хлопців. Вони хропіли в ліжках навпроти. Либонь, прийшли, коли я спав. Поряд стояли їхні гігантські наплічники, обвішані гірським спорядженням.
Я поцупив ув одного з них джинси і кросівки, а в другого — куртку і шапку. Не міг же я звідціля тікати голим. Свою сіру одежину я згорнув і сховав під матрац.
Вибачте мені, дівчата, за невдячність…
Серце стиснулося, але, востаннє озирнувшись, я пішов геть.
Спускатися до дороги виявилося неважко. Туди вела навіть дуже пристойна стежка. Десь за сорок хвилин я вже був біля автобусної зупинки. Ще було темно, але там уже почали збиратися люди на ранковий рейс. Пара туристів та здебільшого — галасливі місцеві тітки вельми атлетичної статури. Я натягнув шапку на очі й підняв вище комір. Куртка була трохи великуватою, але це навіть стало у пригоді.
Під’їхав автобус, і поки туди завантажувалися тітки, я раптом згадав, що в мене немає жодної копійчини, аби заплатити. Я так і застиг перед дверима.
— Парєнь, ти ідьош ілі как? — штовхнув мене в спину турист із рюкзаком за плечима.
— Йду… — буркнув я і поліз до автобуса.
Кондукторка відрахувала здачі і подала жінці білет. Потім обернулася і вимогливо глянула на мене. Я поліз до кишені, вдаючи, що шукаю гроші.
Так, нас цьому вчили… Треба тільки заспокоїтися… і згадати. Робота з біооб’єктом…
Я втупився кондукторці в чоло, у точку між очима, і простягнув порожню долоню, уявивши, що в ній така ж купюра, як у тітки, що була попереду. Кондукторка несхвально зиркнула на мене, взяла з моїх рук неіснуючу купюру, подала мені білет і почала відраховувати решту.
Тримаючи в руках білет і чималу купу папірців, я пройшов до середини автобуса й сів біля вікна. Там я перевів подих і придивився до місцевої валюти. На ній було до біса нулів та напис «Lei». Скільки насправді в мене грошей і на що їх вистачить, я не мав жодної гадки. Я запхнув гроші до кишені з суперечливим відчуттям. З одного боку, я почувався дрібним злодюжкою, а з другого — фахівцем, що тільки-но склав іспит на профпридатність у польових умовах.
27
Ми довго повзли униз гірською дорогою, зупиняючись час від часу в невеличких селах, підбираючи та висаджуючи людей. Я їхав до кінцевого пункту призначення — містечка Питешти.
Вже давно розвиднилося, але краєвид за вікном був суцільно сірим, і я врешті-решт закуняв. Коли автобус все ж таки дістався кінцевої станції, я із зусиллям розліпив очі й поплівся до виходу разом з нечисленними пасажирами.
Я йшов звичайним мирним містом, і воно мені здавалося примарним. І не тільки тому, що був туман.
Тут, унизу, ще не скінчилася осінь, ще жовтіло поодиноке листя на деревах, і тільки подекуди на брунатних газонах лежав перший сніг. Я сів на лавку. Повз мене йшли люди. Місто жило звичним спокійним життям.
Молода жінка схилилася до дитини у візочку. Проїхав підліток на велосипеді. Засигналила машина. Все це було немов із другого життя. Далекого, як дитинство. Я підняв жовтогарячий клиновий листок, що впав поряд на лаву, і покрутив його в руках. На мить здалося, що знову все буде добре, як колись. Все забудеться, все зміниться. Треба лишень дістатися додому…
Та раптом у натовпі серед перехожих майнуло знайоме обличчя.
Шуля? Я аж підскочив!
Придивився… Ні… То був зовсім інший хлопець. Тільки трохи схожий.
Біль, як сіра хмара, тінню насунулась на мене, і на лавочку, де я сидів, і на юрбу перехожих, і на ціле місто… Небо потемніло, здійнявся пронизливий вітер. Примарне місто заколихалося і почало втрачати яскраві барви. Ясним і незаперечним, як листок клена, що я тримав у руках, лишилося тільки прозріння, що я вже ніколи не стану таким, яким був колись…