Via Combusta, або Випалений шлях

І тут до мене дійшло, що пощастило мені тільки частково. Бо двері були дерев’яні. Отже їх легко можна вибити… За хвилину, швидко переплигуючи через декілька східців, я злетів на п’ятий поверх. Прислухався. Внизу вже грюкали мої переслідувачі, висаджуючи двері. Я оглядівся. Куди тепер?

На сходовому майданчику п’ятого поверху було чотири квартири. А вгорі — чотирикутний відкритий люк із металевою драбиною, що вела на горище. Спочатку я сіпнувся туди лізти. А потім зупинився. Мої переслідувачі шукатимуть мене саме там. Я трохи поміркував і навмання подзвонив у першу-ліпшу квартиру. Двері ніхто не відчиняв. Схоже на те, що хазяїв не було вдома. Внизу дедалі ясніше чувся грюкіт. Ще трохи — і вони таки виб’ють двері. Тому вагався я лише декілька секунд. А потому притулився до прохолодних металевих дверей і, впіймавши необхідний стан, почав повільно провалюватися в нетрі чужої квартири. Раптом унизу почувся гучний тріск — двері нарешті висадили. У мене від цього звуку неприємно тьохнуло серце, а потім застукотіло, як навіжене. Треба швидше! Швидше! Бо вони за хвилину будуть біля мене!

Я був уже майже весь за дверима, як несподівано мерехтіння щезло. І я з жахом відчув, що одна моя рука застрягла. Щось у процесі перетину перешкоди пішло не так. Сталь тверднула, і мій зап’ясток починало здавлювати. Я у відчаї смикнув рукою.

І враз облився холодним потом. Рука не піддавалася! І що далі я провалювався у відчай, то сильніше затискало мою руку в несподіваній пастці. Ще трохи — і кістка хрусне, перекушена, наче зубами, хижим залізом дверей. Враз у моїй уяві пронеслися дві, страшніші одна за одну, картини.

…Переслідувачі перед дверима, де зрадливо тирчить моя рука, радісно волають: «Ось він! Тримай його!».

…Я, з куксою замість долоні, припасовую собі металеву, як у Зарніка, руку…

Далі все відбулося блискавично: і тверда як алмаз думка, що треба заспокоїтися, і неймовірне напруження волі, що відкинуло геть емоції і занурило мене у спокій, і нарешті довгождане мерехтіння… Я обережно висмикнув руку, на якій лишилося темно-багряне кільце, і без сили впав на тверду долівку в передпокої чужої квартири.

Скільки я там валявся, важко сказати. Прийшов до тями, тільки коли почало смеркатися. Господарів, на моє щастя, не було. Та я про всяк випадок вирішив не вмикати світла.

Вікна в квартирі виходили на захід. Я відчинив у вітальні двері на балкон і всівся перед ними просто на підлогу. Слухаючи свою тривогу та стукіт серця, я глибоко вдихав прохолодне повітря, намагаючись заспокоїтися. А потім довго дивився в осіннє небо: як за хмари закочується червоне сонце і палахкотить рожевими зблисками, та блакитно-попелястим сяйвом світиться вечірня зоря.

Я сидів і втикав у це казково красиве небо, аж поки воно не згасло і не перетворилося на синьо-сіре, а в небі не почали з’являтися перші полохливі зорі.