Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
Я прямував на схід. Треба було пройти якнайбільше, щоб опинитися якнайдалі від ордену. Мої ноги вже ледь рухалися, і я, перемагаючи біль, переставляв їх із великим зусиллям. Я знав, що мені не можна зупинятися. Треба було йти. Йти вперед. Але я втратив забагато енергії… і почував себе, як розряджена батарейка, в якій ледь жевріло життя.
Я намагався не думати про Шулю. Мені здавалося, що коли я почну думати про нього, порожнеча заковтне мене і це буде кінець… Та що повільнішими робилися мої кроки, то відчутніше проступав кривавим розпачем різкий біль від утрати.
Змучений, я зупинився. Підняв голову. Попереду таємниче підморгувало гігантським пісочним годинником сузір’я Оріону. Я відчував, як замерзаю. Сили витікали з мене, наче останні піщинки з небесного годинника… Попереду була стежка, що вела в долину. Я зібрав усю свою волю і почав спускатися. Крок, потім іще один, ще… Стежка робилася дедалі крутішою. Я глянув на схід. Мені здалося, що небо вже сіріє. Я почав спускатися швидше. Поставив ногу на чорну грудку землі, яку підійняв корінь піхти, що височіла поряд. Послизнувся, схопився за зелену хвойну гілку, та не втримався — вона вислизнула у мене з руки. Я впав і покотився з гори. Зверху за мною загуркотів сніг. Коли я зупинився, підвестися було вже несила…
…На хвилях до мене йшла вона. Невимовно гарна, як богиня. Прекрасне, немов біла лілея, лице, великі блакитні очі, золоте волосся, яке підсвічувалося сяючим серпом місяця. А на лобі в неї переливалася всіма кольорами райдуги діамантова прикраса. Срібляста сукня була розшита квітковими візерунками, а на плечах був казковий зоряний плащ. Ясні очі усміхалися мені. Вона простягала до мене руки, і мені здавалося, ще трохи — і я торкнуся кінчиків її пальців… Та тут великі срібні бджоли почали кружляти навколо мене з кришталевим дзвоном, їх робилося дедалі більше, і скоро вони затулили від мене богиню…
25
— Він дихає? — запитала одна.
— Здається, так… Дивись, а він гарненький… — прошепотіла друга.
— Не базікай, а розгрібай… — скомандувала третя.
— Гарненький і руденький… — мрійливо провадила друга і діткнулася мого лоба, поправляючи мені волосся.
Я розліпив очі.
— Ой! — пискнула вона і відсмикнула руку. Дівчина була білявкою, її світлі кучері вибилися з-під блакитної лижної шапочки.
— Живий! — усміхнулася, нахилившись до мене, ще одна дівчина, жовтоока, в червоній шапочці.
— У нього сині очі…— придивилася до мене білявка.
— Не відхиляйся! — гримнула на неї третя дівчина, з суворими чорними очима. — Його треба звідси швидше витягувати, щоб урятувати…
Сніг був нестерпно білим від вранішнього сонця і блимав сліпучими іскрами. Мені було несила дивитися на цей сяючий світ. Я знову втомлено заплющив очі. І провалився в темряву.
Вдруге я розплющив очі, коли біля мене копирсався чоловік із фонендоскопом на шиї. Я вже лежав на ліжку, закутаний теплою вовняною ковдрою, в невеликій кімнаті з грубими, зробленими з дерева-кругляка стінами. Пахло лісом, димом і дешевими цигарками. Чоловік, певно, був якимсь місцевим фельдшером. Він нахилив до мене червоне обвітрене обличчя, що поросло сірою щетиною, a його пальці, схожі на порепані сардельки, тримали мене за зап’ястя. Він заміряв мені пульс. Потім, акуратно поклавши мою руку на ліжко, він почав тикати слухавкою в груди, слухаючи, закотивши очі під лоб. Побачивши, що я очуняв, несподівано ясно всміхнувся і, обернувшись до дівчат, забелькотів на місцевій говірці.
— Він сказав, що житиме, — переклала чорнява своїм подругам, що згуртувалися поряд, — а ще він сказав, що найближча лікарня у Б…ві, туди треба їхати на автобусі, звідтіля, з кабани[19], слід спуститися на трасу. Але поки що хлопця ліпше не чіпати, а дати йому виспатися.
Фельдшер пішов. Я сіпонувся з ліжка, намагаючись підвестися.
— Лежи, лежи… — прикрикнула на мене чорненька, — тобі поки що не можна вставати.
— Він, мабуть, голодний, — закліпала очами білявка.
— Спочатку на, ковтни глінтвейну, — нахилилася до мене руда, — я думаю, тобі не завадить.
Дівчина подала мені бувалу в бувальцях металеву кружку. Кружка була трохи прим’ята й закопчена, але приємно гріла руки, і від напою, що парував у ній, пахло прянощами і вином.
— Не бійся, — всміхнулася вона, — пий.
З першим ковтком стало гаряче в грудях. Солодке вогняне вино розливалося моїми захололими жилами і відроджувало мене до життя. Я зігрівся, приємно запаморочилося в голові, й мене потягнуло на сон. Я віддав кружку і тільки кивнув замість подяки — говорити було несила. Очі самі заплющувалися. Крізь сон я ще почув, як писнула білявка:
19
Кабана (рум. сabana) — гірський готель, гірський притулок, хатина.