Via Combusta, або Випалений шлях

— Що сталося? — запитав я.

— Не знаю… — лице у Шулі було розгублене, — я не можу йти далі…

— Як не можеш? — я потягнув його за руку.

Він зблід, зробив невпевнений крок.

— Я не можу, — закусив губу і знову зупинився.

— В тебе щось болить?

— Ні…— він замотав головою та ще більше зблід, — щось… не пускає… щось наказує, що не можна йти далі…

І тут я побачив Зарніка. Його чорна постать несподівано з’явилася в кінці коридору.

— Чорт! — мимоволі вихопилося в мене, і я штовхнув Шулю до стінки. Треба було негайно тікати. Стінка замерехтіла.

— Стояти! — почувся громовий голос магістра.

Шуля знову застиг як укопаний, я не зміг його здвинути з місця. Мерехтіння щезло.

Зарнік був іще далеко, та чути його було чудово.

— Я слідкую за тобою, Арсенію! — гаркнув він, і його рука метнулася вперед. — Я тебе попереджав! Ти сам винен!

З його металевої руки вирвалося сліпуче світло, блискавкою пролетіло коридором і поцілило в Шулю. Шуля впав на спину. Я кинувся до нього, осів на коліна і підняв його голову з підлоги. Очі в нього залишалися розплющеними, та я бачив, як поступово скляніє його погляд.

— Шулю! Вставай! Не можна лежати! — трусив я його тіло, підсвідомо розуміючи, що він більше не підведеться. Голова його безпомічно гойдалася. Я притулив вухо до грудей. І нічого не почув. Запала оглушлива тиша. Деякий час я сидів, не знаючи, що робити. Потім обережно поклав його голову на підлогу і підвівся з колін.

Серце зробилося пустим і наче заморозилося. Лють зароджувалося трохи вище сонячного сплетіння пекучою плямою і гарячими хвилями розходилася по тілу. Мозок холодно й автоматично фіксував переміщення Зарніка.

Деякий час я давав своєму гніву текти вільно. Я контролював його і знав, як чинити. Дедалі гарячіші хвилі пекучою лавою розходилися по тілу. Потім я почав збирати ці струмені рідкого вогню і спрямовувати їх до своєї правої руки. Вони безперешкодно стікалися мені до долоні. За деякий час я відчув на ній пружний гарячий згусток. І тільки тоді я зі всього маху пожбурив його в Зарніка.

Він зупинився, неначе наразився на невидиму перепону, потім похитнувся і схопився за груди однією рукою, а другою, металевою, спробував даремно зачепитися за стінку. Шкряб, шкряб — ковзнула рука по стіні. Він не встояв на ногах і звалився на підлогу з металевим стукотом, як стара бляшанка.

Я не став роздивлятися, що з ним. Він отримав своє — за Шулю.

Дорога на волю була відкрита.