Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Станеться, — відказав Оникій. — В час, коли найгустіша тінь від Орба Землю вкриє, народиться хлопчик; два пальці на обох ніжках у нього зрощені виявляться, що є ознакою сатани.
— Коли це буде, Оникію?
— Не скоро, писарю. — Якийсь час характерник ішов мовчки, а тоді провадив: — Хлопчик той народиться десь за рік до тисяча вісімсот вісімдесят першого року, сума цифр якого дорівнює вісімнадцяти, що є числом звірини.
— В Євангелії сказано, що числом звірини є шістсот шістдесят шість, — зауважив писар. — Справді. Але там ще сказано, що число те людське; хто має мудрість, нехай порахує. Вісімнадцять — це сума трьох шісток. У числі 1881 друга частина є дзеркальним відбитком першої частини 18-ти. Хоч як крути, а рік перигею Орба є роком найгустішої тіні князя темряви, яка Землю вкриє.
— Ти кажеш, Оникію, про якийсь Орб, а не кажеш, що воно таке.
— Це важко пояснити, писарю… Ну, ось ти — чи завжди справедливим буваєш? Не поспішай відповідати — подумай.
Старий козак замислився.
— Не завжди, — відказав по часі. — Іноді не хочеться добро робити, а бува, й жорстокість казна-звідки береться. — Така душа людська, — сказав характерник. — Земля наша — жива істота, і вона також має душу. І в тій душі всього доста — і доброго, й лихого. Орб — лиха частина земної душі. Вона то віддаляється від планети, і тоді панує щось схоже на спокій, то наближається, згущується; у світ сутності злі приходять, звірство починається поміж людьми.
— Але ж хлопчик зі зрощеними пальцями на ногах прийде у світ за цілий рік до зловісного року, — знову зауважив писар.
— Істотного значення це не має. В плині часу той рік — тільки мить. Адже шлях до свого перигею Орб долає тисячоліттями. І тепер уже впродовж кількох віків знати його тінь. Але найгустішою вона буде в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях… Так от, писарю, в межах 1870 і 1890 років у світ людей спустяться найлиховісніші сутності — апостоли нової релігії. Релігію ж ту буде оприлюднено 1881 року. А створить її чоловік, котрий і сам народився під числом звірини — року 1818-го. Релігія його переможе релігію Христа також у рік під числом звірини — 1917-й. І уславлять релігію антихриста двоє: один, котрий народиться 1870 року, і той, зі зрощеними пальцями на нозі. Перший процарює сорок два місяці, другий — більше тридцяти літ і помре у рік, сума цифр якого також дорівнюватиме вісімнадяти — у 1953-м.
— Оникію, звідки тобі знати, що станеться аж у такому далекому майбутньому? Адже не відомі ще обставини, які до цього призведуть.
— Писарю, я скажу тобі те, що сказав колись гетьманові: все, що було, є і буде, воно вже є. А тільки там, у іншому світі, і все воно поки що в дусі. Та настане час, і воно тілесним стане. А побувавши в цьому світі, знову в дух обернеться, відкинувши плоть, як одяг зотлілий.
Старий козак відчув омах чорних крил; птах сів на плече характерника.
— Що, горобчику, їстоньки захтів? — сказав ніжно Оникій, погладивши крука. — Потерпи. Справимо сьогодні поминки по галдовику. Адже справимо, га, писарю? М’ясця накажи принести.
— Подадуть вам із Стефаном і м’ясця, і до м’ясця, — відказав старшина. — Ось ти казав, Оникію, що галдовики — це ті, кого у повню було зачато…
— Не всі, а дехто з них. Хоча всі, зачаті, коли місяць уповні був, схильні бути галдовиками.
— Так отих двох галдовиків, що релігію нову уславлять, також з осиковими паколами ховатимуть?
— Ні. Але в землю тіла їхні Господь не дозволить покласти. В камені поховають. І до каменю з їхніми тілами потягнуться галдовики з усього світу. І стане те місце найпроклятіше на землі.
— А яка шкода від їхнього царювання буде людові нашому — українцям?
Оникій довго не озивався. Вони вже до майдану з тулумбасами і стовпом підійшли, коли він нарешті подав голос.
— Питаєш про шкоду…
Несподівано характерник обернувся та подивився старшині в очі. І знову писареві здалося, що на нього безоднею дихнуло. Цього разу це була безодня страждань і жаху. В нього ввійшло щось із тієї безодні — стисле в чорну маленьку зернину, яка бубнявітиме в ньому упродовж усього життя, висвічуючи дедалі нові й нові жахіття — у снах і наяву. Він бачитиме людоїдів і тих, хто призвів їх до людоїдства, українців, котрі понад усе ненавидять українців, синів, котрі зреклися батьків, він бачитиме дивні машини, що їздять без коней, і велетенських птахів з металу. Це була петля часу; ніби хто стьобнув простір у майбутнє і тут-таки сховав нагая.
— Щоб оповісти тобі про шкоду, яка буде українцям, та й багатьом народам, від віри антихриста і тих, що їй уклоняться, життя мого не вистачить, — сказав характерник.