Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Вони переможені. Негоже лицареві на ката обертатися… Осавуле! — звернувся до Нетудихати. — Простеж, аби поранених турків перев’язали і в трюм замкнули. А здорових — на місце веслярів, на ланцюг…
Бранців нарахували двісті п’ятдесят, стільки ж, скільки й веслярів на судні, — по п’ять на весло. Це були молоді, дужі, хоч і виснажені поневірянням люди. Поміж них угадувалося кілька десятків українських посполитих, підстрижених під макітру, та козаків з закривавленими оселедцями. Решта — польські й молдавські селяни. Козаки виявилися наливайківцями, що їх полонили в Молдавії; вони одразу ж зажадали зброї.
Тим часом Микошинський скликав чайковських у покої Алі-баші.
— Як бути далі, панове? — звернувся до всіх. — Галера неповоротка. Стримуватиме нас у дорозі.
— На дно її, — порадив хтось.
— А куди веслярів-галерників і невільників подіти? Всіх їх близько чотирьох з половиною сотень… На грецькому вітрильнику вони не вмістяться.
Озвався осавул:
— Галеру з посполитими й пораненими козаками на Січ відправимо, а грецьке судно з молдаванами й поляками хай з нами йде. А там — ми на Сіноп, вони — на північ. Знайдуть місцину на узбережжі Болгарії, а там майнуть хто куди.
— На Січ, кажеш? У гавані біля Очакова стоїть п’ять таких, як оця, галер, — відказав Микошинський. Поміркувавши, вів далі: — Зробимо так: судно з пораненими братчиками, галерниками і всіма, хто побажає, відправимо на Дон. Там наші залоги. Перебудуть, одужають і через Дике Поле на Січ. Коней їм донці дадуть. Решта сядуть на грецький вітрильник і — на захід курс, до болгар чи румунів… Молдавани мову румунську знають, проведуть поляків до себе, а там уже буде простіше. Галеру ж оцю разом з сімдесятьма гарматами та полоненими турками козакам донським подаруємо.
Зашили в парусину загиблих запорожців. Священик відспівав панахиду. Тоді опустили тіла в море і відсалютували з мушкетів і гармат. Братчики на чайках і галері хрестилися, спостерігаючи, як ідуть на дно тіла тих, хто ще недавно ділив з ними весло й казанець, співав і жартував.
— Упокій, Боже, душі їхні, — сказав Микошинський, коли зник у хвилях останній з покійників.
Уже сонце було на півдорозі до полудня, коли козацька флотилія взяла курс на південь, грецьке судно — на захід, а галера, якою правили поранені січовики, а за матросів були недавні невільники, — на північний схід. Лоцманам турецьким і капуданові Бекіру було обіцяно свободу, якщо вони проведуть судно повз Азовську фортецю в Дон. Алі-башу Микошинський забрав із собою.
ЛЮДИНА ЗІ СНІВ
Меланію купали в голубій кахляній ванні. Руки туркені боляче масували губкою тіло. Щоразу Меланія заплющувала очі, аби не бачити тих чужих рук. То було щось неприродне — жінка з кощавими чоловічими руками. Долоні немов дошки; коли вони ковзали по тілу, то здавалося, що ось-ось ввіп’ється скабка. Нарешті туркеня зачерпнула ківш чистої води і вилила на дівчину. Оглядала з усіх боків, химерно прицмокуючи. На її обличчі вгадувалися подив і смуток.
— Ти гарна, дуже гарна, — несподівано озвалась українською. — Я теж була такою, коли мене купали для шлюбного ложа. Багато хто з подруг заздрив моїй звабі. Вах-вах, скороминуча краса дівоча. Аллах дав нам продовження вроди лише в дітях.
— Ви теж із невільників, тітко? — запитала Меланія.
— Ні, я туркеня з діда-прадіда.
— Звідки ж ви мову нашу знаєте?
— Чоловік навчив.
— То оцей кривий купець тямить по-нашому?
— Ні. Це мій перший чоловік. А був ще другий — козак. Із невільників. Він потурчився, віру нашу сповідував. Вісім років у нас жив. За помічника в мого першого чоловіка був. Водив каравани в Трапзон, Сірію, Аравію… І щоразу повертався при великій вигоді. Отож перший чоловік і подарував йому мене на знак приязні. Мені тоді було двадцять чотири, Петрові — двадцять вісім. О, Аллах, якого я кохання звідала! Яке б лихо мене не спіткало попереду, воно не переважить щастя великого, що його я спізнала. Тобі, гяурці, цього не збагнути — що це таке, коли коханий любить тільки тебе й нікого більше.
— А де він тепер? — поцікавилася Меланія.
— Аби я знала. Пішов з караваном у Трансільванію та й не повернувся. Чи розбійники, чи чума… Хто зна. Таке трапляється з купцями. Але душа моя знає: живий він, живий.
Туркеня накинула на плечі дівчини пухке простирадло і стала обтирати. Тоді сказала щось турецькою. Меланія завважила, що попри вік жінка мала привабливе лице з живими чорними очима і зграбну постать. Але руки, здавалося, належали чоловікові.