Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— З якої деревини дрюк?
— Та з липи, здається…
— Отож-бо…З осики дрюк потрібен, з осики. Галдовиків тільки осика й бере.
— То як нам бути з тілом?
— Треба зарити, але не тут, у Базавлуці, а десь у плавнях, подалі від дороги. Та кіл осиковий вирубайте, і затешіть гостро з одного кінця. А коли ховатимете, мене покличте.
— Кря-я! — почулось у верховітті. — Постривай, писарю… Поки там що, тіло до лави прив’яжіть, та льодовню зайве не відмикайте.
За тілом Кубуся, що його везли на возі, запряженому двома шкапами, йшло півдюжини запорожців, писар і Оникій. Над головами в них кружляв чорний птах. Позаду залишилися фортечна брама і поромна переправа. Збочивши зі шляху, процесія довго рухалася в плавнях поміж верболозу. Нарешті озвався Оникій:
— Спиніться. Тут копайте.
Коли вирили могилу, писар звернувся до характерника:
— Чи розумно ми робимо, без попа, без домовини? Людина все ж таки.
— Людська істота, — поправив Оникій. — Відв’язуйте, але пут з рук і ніг не скидайте.
Писар і Оверко стали розмотувати линву, якою тіло було прикручене до воза. Писар завважив, що труп хоч і був холодний, а голова розбита, проте шкіра не мала кольору мерця.
— А тепер спускайте в яму. Та щоб горілиць ліг, — наказував Оникій.
Щойно двоє запорожців узяли труп за руки й за ноги, як закричав і став качатися по землі Оверко. Те, що козаки побачили потому, вжахнуло їх. З характерника вийшов ще один Оникій, а зі Стефана — ще один крук. Цей другий Оникій кинувся допомагати Оверкові, а другий крук уп’явся кігтями у щось невидиме, бив крилами, клацав дзьобом, але крякання не було чути. Все діялося немовби за склом. Писареві здалося, що в очах у нього двоїться, як після кварти медовухи. Та щойно він так подумав, як ураз два характерники стали одним; злилися в одне і два круки. Оверко ж переляканий, з лицем білим, мов крейда, зіпнувся на ноги… Почало діятися щось і з покійником. Тіло спершу випросталось і стало як дошка, а потім почало звиватись, ніби хотіло випручатися з рук двох дужанів, що тримали його над ямою, тремтячи від страху.
— Кидайте! — верескнув Оникій і вхопив з воза довгого осикового кола.
Схарапудилися і стали дибки дві шкапи, а потім понесли воза по корчах. Тільки великим зусиллям волі писар змусив себе не піддатися страхові і не дременути світ за очі.
— Гех! — видихнув Оникій, всадивши в яму кола.
Там щось хруснуло; кіл, кінець якого стирчав з-над ями, захилитався, і характерник, учепившись у нього, майже навис над могилою. Невдовзі осикова жердина перестала здригатись.
— Засипайте, — наказав характерник, але поряд залишився тільки старшина. Решта, між ними й Оверко, порозбігалися.
Хоч як кликав писар утікачів, а за лопату йому довелося братися самому. Оникій не допомагав; він сказав:
— Чого очі від ями відводиш, писарю? Поглянь.
На дні лежав гарний чоловік з білявим оселедцем і розбитою головою. З грудей у нього стирчав кіл.
— Бачив? Нікуди вже цей галдовик не втече. Я його надійно запечатав. А тепер засипай. Та затям: якщо мене чорти вхоплять, зробиш так само. І щоб паля з проклятого Богом дерева — осики — була. Бо інакше душа моя людей зводитиме.
Писар засипав, а на жердині, що на три лікті з землі виступала, Стефан всівся і щубратися заходився.
— Коней накажи випрягти й відпустити, — порадив Оникій, — нечисті вони. Воза також нехай не займають. А самі тиждень ставитимете свічки в церкві. Всі, хто тут був.
— І ти? — здивувався писар.
— Не допоможуть мені свічки, — відказав Оникій. — Покуту чужу зносити мушу.
Запорожці до переправи не поспішали; очікували, доки поромник перевезе характерника і старшину. Коли зійшли з порома на другому березі, писар запитав:
— Оникію, Кубуся Бог створив красенем. Звідки ота лиха начинка в ньому? Ну, душа?..
— Бо зачато його, коли місяць був уповні, — відказав характерник.
— А до чого тут місяць? Хіба всі, кого було зачато в повню, — галдовики?
— Ні, не всі… Але всіх галдовиків зачато, коли місяць уповні був. І так від закладин світу.
Вони вже наближались до фортечної брами, коли писар знову озвався:
— Тебе — також у повню?
— Авжеж, писарю.
— Але ж ти лиха не коїш.
— Було кому наробити лиха ще до мого нарождення… — відказав характерник.
— Ось ти виявився сильнішим від Кубуся. Але ж може з’явитися хтось, сильніший від тебе, а потім з’явиться ще хтось, сильніший від того сильнішого… Чи не станеться зрештою так, що над світом запанує галдовик?