Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Розмовляти з тобою, о гостинний господарю, все одно, що в літню спеку пити прохолодну паклаву, але вже настає ніч, і я мушу воздати молитву Богові на своєму судні. Накажи зупинити галеру та повантажити в каюк товар.
Алі-баша плеснув у долоні.
— Ей, Бекір!
— Я тут, мій повелителю, — покірно схилив голову капудан.
— Гість бажає покинути нас.
Судна збавили хід, зблизились і зупинились. Неподалік гойдались на хвилях якісь колоди.
Поки баша розмовляв з гостем, спостерігаючи, як з галери спускають на воду човен для бранців, з другого її борту раптом виросла з води підводна чайка. Тихо відхилився димар, і в отворі з’явилися люди. Позакидавши на снасті абордажні гаки, вони вмить опинились на палубі. Ще один підводний човен з’явився між галерою та грецьким судном. Баша, уздрівши, як на місці колоди піднімається з води щось чорне, вирячив перелякані очі. Зчинилася метушня і галас. Команда, охоплена містичним жахом, забула про гармати. Тим часом козаки, котрі на чолі з В’юном вдерлися на палубу, мовчки орудували шаблями. А дванадцятеро хворих від ран і скутих ланцюгами бранців, скупчившись на кормі, з подивом і жахом спостерігали те, що діялось.
Дехто з команди з вигуками “Шайтани!” — кинувся за борт, а решта, отямившись, накинулись на нечисленних нападників. Це були загартовані в боях військові.
Тим часом грецький негоціант здер з себе бороду. А драгоман, вихопивши з-за пояса отетерілого капудана пістоль, ткнув ним у живіт баші.
— Накажи припинити опір! — гарикнув. — Нехай здаються, Бекіре, — приречено пробелькотав вельможа.
Але капудан, нарешті звільнившись від омани, щосили затопив баші в живіт, і той повалився на палубу.
— Собака! — вилаявся злостиво Бекір.
Хтось із козаків змахнув шаблею над його головою, але недавній грецький гендляр, а тепер козацький гетьман спинив:
— Стій! Він нам живий потрібен. Бекіра зв’язали його ж поясом.
Наблизився каїк від грецького вітрильника, повен озброєних людей. І саме вчасно, бо яничари, усвідомивши, що вони в більшості, почали оточувати козаків-підводників. Захопившись і вже смакуючи перемогу, вони не помітили нападників у грецькому одязі, що стрибали на палубу з правого борту. А уздрівши їх, заволали і вмить розділились на дві частини. Це була гідра, яка вимахувала десятками шабель, вигукувала погрози, прокльони й лайки і яка розпалась на дві менші, але кожна переважала числом нападників. Гідра шаленіла, втрачаючи шматки своєї плоті і разячи ворога. І була б перемогла, якби з імли не виринула козацька ескадра. Сорок чайок сунули суцільною лавою. Здавалося, з заходу накочувалася велетенська хвиля. Рипіння кочетів і плюскіт води під веслами заглушили брязкіт шабель. Чайки зусібіч оточили галеру, мало не уткнувшись носами в її борти.
— Здавайтесь! — закричав Микошинський турецькою. — Опір марний!
За ним заволав Бекір:
— Правовірні, не здавайтесь! Гяури однаково повбивають вас!
Зачувши крик капудана, яничари осатаніло кинулись на ворога, але палубу вже заповнювали козаки з чайок. Прогриміли мушкетні постріли. Турецькі військовики, що були скупчилися біля двох щогл, стали падати від куль. Ті ж, хто вцілів, і не думав здаватись. Від їхніх гострих кривих ятаганів валилився з ніг то один, то другий козак.
Тим часом Петро Потурнак витяг з капуданової кишені ключі й кинувся до закутих невільників. Звільнені від ланцюгів, вони брали з рук мертвих шаблі й лізли в саму гущу бойовища.
Була невластива для осінньої пори ясна і тепла ніч. На палубі великого військового судна в медв’яному сяйві місяця корчилися й стогнали поранені, валялися чалми, шапки з червоними шликами й китичками, тьмяно поблискували калюжі крові.
Наставав ранок. Козаки викидали за борт мертвих турецьких воїнів, перев’язували своїх поранених.
Кошовий відкликав Саву.
— Молодець, синку, — похвалив, показавши на підводні човни. — Такого ще світ не бачив.
— Теча була, пане отамане, — відказав Приблуда. — Воду чоботом виливали через димар.
— Але ж живі, дітки, живі!
— Бог поміг, — озвався В’юн.
— Аби тільки Бог і надалі був з нами, — сказав Потурнак, спостерігаючи, як двоє козаків силкувалися викинути за борт пораненого яничара. — То вони погано роблять, Богдане.
— Гей, хлопці, погукав Микошинський, — не по-християнському чините! — Іновірці вони, отамане, вороги наші, — озвався один з тих, хто намагався відірвати турка від перил, за які той ухопився.