Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Яничарський плащ Абдулатипа тільки здаля ввижався білим. На ньому знати було руді плями крові; рідкобороде лице яничара, на якому вгадувалися ефіопські ознаки, чорніло від пилу й утоми. Тільки великі очі божевільно поблискували.
— Аллах послав нам страшні випробування! — прохрипів гонець, спинивши коней. — Гяури! Ози-Зучем[18] пливуть. А може, вже й лиманом… Багато їх!
Хоч і передбачав Юсуф-баша лиху вість, але від слів яничара, а ще більше від його вигляду, пополотнів. Він уперше подумав про дітей і жінок, потім про коштовності, що сховав у амфорах з оливковою олією. За кілька днів він мав повантажити амфори на одне з суден та в супроводі старшого сина Аліма відіслати в Самсун до батька. Надійнішого місця для збереження скарбу він не знав. “Шайтан перейшов дорогу”, — подумав баша, а вголос запитав:
— Скільки їх?
— Багато! — повторив гонець. — Тисяч із п’ять. Казікермен зруйнували, арсенал, гармати, галери забрали, капудан-агу полонили. О, горе нам! Падишах звелить відтяти нам голови! — Яничар закрив руками обличчя, а коли відтулив їх, то в очах уже стояли сльози. — Вночі напали… Там, — показав канчуком назад, — скачуть ще двадцять наших. Тільки я один зміг витримати без сну і відпочинку ніч, день і ще ніч. Двоє загнаних огирів конають на дорозі.
Юсуф-баша завважив, що обидва коня дрібно тремтіли, ніби від холоду. Вигляд знесилених тварин і людини, яка ще більше боялася, ніж він, хоч як дивно, заспокоїв башу.
— То невірні залишили Казікермен? — запитав він.
— Так. Ми послали гінця до Перекопської орди… Юсуфе, я зробив усе можливе, щоб попередити… Замовиш за мене слово перед візиром?
Юсуф-баша подумав, що вчинок Абдулатипа справді неоціненний, але відвага його мала ще один стимул. В Узун-Кале служили два його брати — теж яничари. Він подумав, що вони з Абдулатипом хоч і не товаришували в часи, коли охороняли султанський палац, але й не ворогували.
— Не хвилюйся, друже, — мовив баша. — Там, на горі, самі винні, що оголили казікерменське укріплення. А тепер треба рятувати наше місто. — Проте він не поспішав повертати коня. Мить поміркувавши, мовив: — У такому вигляді тобі з’являтися не можна. Паніка-бо почнеться. Отож сховайся у верболозах, розсідлай коней, умийся. Мої люди привезуть тобі поїсти і свіжий одяг.
По цих словах Юсуф-баша повернув білого жеребця, подивився на мінарет, який виднівся з-над зубчастих стін фортеці, тоді опустив очі долу і прошепотів:
— О, Аллах, великий, могутній, дай розум і силу витримати! Не приведи невірних в оселю нашу!
У порту комендант розшукав огрядного грека — власника судна і земляка з Самсуна — та повідомив його про те, що скоро має статися.
— Ти завтра збирався, — мовив він. — Вирушиш сьогодні. Захопиш амфори для мого батька, про які я тобі казав, і всю мою сім’ю. За дві години щоб вас тут уже не було.
— Я ж домовився з урусами про пшеницю, — забідкався гендляр. — Рабів мало; навантажити нікому.
— Будуть помічники, — запевнив комендант.
По двох годинах каравела грека Дигерменджі з Самсуна, в трюмі якої поміж великих лантухів із збіжжям стояли ще з півтора десятка амфор з оливковою олією, взяла курс на південний схід. Коли вона зникла за обрієм, комендант Узун-Кале наказав дати сигнал на галери та скликати всіх начальників яничарських підрозділів.
Зібрання відбулося в замку, що ховався за високою кам’яною стіною з баштами. Власне, це був другий ярус укріплення. Перший являв собою зубчасті фортечні мури, з бійниць яких визирали жерла гармат. Кіптява на білому камені бійниць свідчила, що мешканцям Узун-Кале не раз доводилося витримувати облогу. Довкола фортеці більше як на три версти тягнувся земляний вал заввишки у п’ятнадцять і завширшки в п’ять саженів, обкладений каменем. З лиманом і морем фортеця сполучалася вузькою дорогою.
18
Ози-Зуч — Дніпро.