Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— А діти у вас є? — знову запитала дівчина.
— Є. Селім. Тринадцять йому вже. В Істанбулі, в медресе навчається. Муллою буде. Це від Петра. А від першого не було дітей.
Жінка знову заговорила турецькою, скрушно хитаючи головою. Тоді забрала простирадло і показала на одяг — рожевий шовковий халат, оторочений золотим шитвом, і такі ж шальвари. Туркеня не приховувала захоплення, розглядаючи в ньому дівчину.
Зайшов господар — невисокий кривий чоловік з великою, непропорційно до постаті головою. Поперек йому туго перетягував зелений пояс. Підвів Меланію до вузенького вікна, став зусібіч розглядати. Помацував плечі, груди, пропускав крізь пальці чорне шовковисте волосся, поплескував по стегнах. Проте в його діях не вгадувалося хтивості. Він більше нагадував скнару, що милується скарбом.
Хазяїн був задоволений. Перекинувшись кількома словами з жінкою, вийшов.
Потім туркеня вивела з купальної кімнати Меланію й завела Наталку. Меланія позна-йомилася з нею ще в гурті полонянок. Вони були схожі. Мабуть, тому й купив їх обох сінопський гендляр.
Мулла прокричав вечірню молитву. Смеркло, а в кімнатці з загратованими вікнами і зовсім стемніло. Меланія лежала на софі, бачила вісім квадратів сірого неба. В надвечір’ї вони рожевіли, потім, коли спустилася ніч, іскрились зорями — по кілька зірок на квадрат. Уже давно вона виплакала сльози, тільки думок не могла спекатись, бо чим старанніше відганяла, тим більше їх роїлося в голові. В пам’яті поставали каламутні картини татарського наскоку, курний шлях, якому, здавалося, краю не буде, невільницький ринок під фортечними стінами Кафи, задушливий трюм турецького судна, Сіноп. Все те повільно підіймалося в пам’яті, як намул із дна річки. Підіймалося, сідало, знову підіймалось, аж доки її не починало нудити. І тоді вона викликала в уяві худорляве лице Сави. Мабуть, і цього разу він приїздив на літо до свого батька. Приїздив заради неї, вона те напевне знала… Що ж, потужить, посумує, а затим знайде якусь киянку, і зостанеться в його пам’яті Меланія солодким спомином.
— Меланіє, — почувся голос Наталки, — я підслухала розмову кривого з капітаном корабля. Хазяїн вимовляв наші імена і слово Істанбул. Либонь, повезуть нас завтра в Царгород на невільничий ринок. Тому й купали, і в шовк одягали. — По хвилі додала: — Авжеж, що так. Сьогодні весь день вивозили з двору якісь тюки.
А Меланія мовчала. Вона думала про те, що коли б можна було підрахувати всі нещастя, заподіяні одним народом іншому, та залишити рахунок нащадкам… Вона щиро вірила, що її прокльони і прокльони тисяч бранців висітимуть над народом-загарбником отруйними хмарами помсти, аж поки не визріють і не впадуть зливою нещасть на голови винних і невинних. Мусить бути сила, яка веде лік усьому — злому й доброму. Мусить!
— Меланіє, — знову озвалась Наталка, — ти знаєш, скільки дружин у кривого? Дванадцять. Наймолодшій чотирнадцять літ.
— Звідки ти взяла?
— Та жінка, що нас купала, трохи тямить по-нашому. Вона й оповіла. Зухрою звати її. Каже, що кривий на нас добряче заробить.
— Не казала, звідки мову знає? — озвалась Меланія.
— Ні.
— Вона мала за чоловіка якогось нашого, що потурчився. Кривий цінував його й видав за нього Зухру — одну зі своїх дружин.
— Тьху, бусурмани! Це ж і нас з тобою спочатку продадуть, а потім, як змарніємо, подарують комусь.
— У них тут так, — зітхнула Меланія. — А бач, стосунки у кривого з Зухрою гарні. Я спостерігала їх.
— Зухра тут, либонь, за наймичку, — сказала Наталка.
— Не схоже. Скоріше вона за старшу дружину в нього.
— О, Господи! Ти можеш уявити себе однією з багатьох, Меланіє?
— Не можу я себе уявити і єдиною у цьому їхньому світі.
Меланія все ще не відривала погляду від вікна. До одного з восьми квадратів неба немовби хтось навмисне підніс ріг молодика, схожий на золотий ятаган. Вона думала про свій рідний край, про діда, котрий замінив їй батька й матір. Батько більше-бо в походах пропадав, а мати померла від якоїсь хвороби, коли Меланії було дванадцять, а братикові Василькові п’ять років. Він же — дід, у минулому січовий дяк, навчив її читати й писати, володіти шаблею не гірше від юнака, влучно стріляти. Не пропала марно наука старого — двох кримців поклала вона з батькових мушкетів. Та що ті дві смерті… Хіба врівноважити горе її й Василька — їх розлучили в Казікермені, горе батька, котрий втратив дітей, смерть дідуся — вона бачила, як татарин заколов його списом, Савину тугу?
Зашурхотіла софа під Наталкою.
— Знаєш, що я думаю, Меланіє? Нас мусить купити якийсь багач. Паша або візир. Адже ми з тобою дорого коштуємо…