Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Ставлення Леніна до боротьбистів було неоднозначним. Він визнавав, що ті були корисні для його планів, проте також убачав у них небезпечних суперників, від яких сподівався позбавитися таким чином: інтегрувати до своєї партії найкращих представників та позбутися решти. Під час режиму П’ятакова — Раковського Ленін, вочевидь, хотів використати боротьбистів для того, щоб вприснути нову кров у КП(б)У й поступово підготувати боротьбистську партію до подальшої ліквідації як окремої політичної одиниці. Разом із тим крах радянського режиму в Україні влітку 1919 року змусив його тимчасово відкласти ці плани[237].
У листопаді 1919-го Комінтерн сприяв початку переговорів між боротьбистами та представниками КП(б)У щодо питання злиття двох партій на основі правила «одна країна — одна комуністична партія». Попри рекомендації Зинов’єва, що про все слід домовитися якомога швидше, перемовини почалися в атмосфері глибокої взаємної ворожості. Безпосередньо перед початком переговорів боротьбисти надіслали Леніну листа, у якому піддали нищівній критиці всю історію недієздатного радянського уряду України та найгрубіших помилок і провалів КП(б)У[238]. Коли про лист дізнався Раковський, який був одним із перемовників із боку КП(б)У, він шаленів від люті та намагався завдати удару у відповідь, звинувачуючи боротьбистів у тому, що вони — дрібнобуржуазна партія, оскільки спираються на село. Саме це звинувачення значною мірою пояснює, чому перебування Раковського на посаді фактичного керманича України завершилося повним фіаско. Він звинувачував боротьбистів, що ті «тепер в Україні робляться центром, довкола котрого організовується дрібнобуржуазна контрреволюція». А також отримав листа від Мануїльського, у якому боротьбистів було звинувачено у зв’язках із Петлюрою й рекомендовано доручити Надзвичайній комісії (рос. «ЧК») наглядати за їхньою діяльністю. Григорій Гринько, один із перемовників від боротьбистів, захищав своїх товаришів від звинувачень у націоналізмі. Він заявив, що його партія виступала за повне економічне єднання України та Росії:
Тільки ми (боротьбисти) розуміємо цю економічну єдність не так, що були дві одиниці, а потім одна із них геть зникне, а на місці чогось федерального вийде Раднаргосп. Ми (боротьбисти) вважаємо, що в Україні треба, якщо йдеться про самостійність української республіки, створити український економічний центр. Оскільки просто розширення повноважень органів РСФРР на українські губернії — нераціональне й призводить до кепських наслідків[239].
Перемовини тяглися з 6 листопада до 26 грудня 1919 року, а потім, після перерви, з 5 лютого до 22 лютого[240] 1920-го. Після відновлення радянської влади в Україні боротьбисти балотувалися на виборах до рад у березні 1920-го й виступали за самостійну радянську Україну, у відповідь на що КП(б)У виключила їх із органів влади всіх рівнів[241]. 26 лютого 1920 року Комінтерн офіційно відмовив боротьбистам у членстві та звинуватив їх у «націоналістичних ухилах»[242], великою мірою через те, що вони обстоювали окрему українську Червону армію[243]. Проте зрештою Москва наказала прийняти боротьбистів до КП(б)У, і цей крок було здійснено на IV конференції КП(б)У 20 березня, коли Шумського та Блакитного обрали до Центрального комітету. Було організовано спільну більшовицько-боротьбистську перевірку тих, кого могли взяти до партії, і для тих, кого все ж таки було прийнято, партійний стаж зараховувався з дати вступу до партії боротьбистів. Із близько 5000[244] боротьбистів приблизно 4000 прийняли до КП(б)У[245]. Кілька днів по тому ЦК боротьбистів зібрався востаннє, щоб оголосити розпуск партії та закликати своїх членів вступати до КП(б)У[246].
237
Щоб дізнатися, яке було ставлення Леніна до боротьбистів під час режиму П'ятакова, варто ознайомитися з документами з архіву Троцького, котрі вперше було опубліковано в: Wolfe, Bertram D. The Influence of Early Military Decisions Upon the National Structure of the Soviet Union. American Slavonic and East European Review. Vol. 9. 1950. Pp. 174–178. Крім того, Ленін чітко заявив, що він лише чекав слушної нагоди, щоб ліквідувати боротьбистів.
238
Цей лист варто подати в розширеному варіанті:
«Радянські війська досягли самого Києва, зайняли всю Лівобережну Україну, їх підтримувало місцеве населення. Самі радянські війська були українськими. Пролетаріат, а головне — селянство палко підтримували радянську владу. Були цілі повіти, через які радянські війська проходили без жодного пострілу (Ви знаєте це зі звіту П’ятакова).
Бажання трудящих України було цілком очевидним. Наближалося об’єднання з Угорщиною…
Потім почалося «Радянське» будівництво. Спершу ті, хто чекав на радянську владу, придивлялися до справ радянської влади й багато їй пробачали; диктатура неосвічених іноземців-авантюристів відштовхнула місцеві комуністичні сили й сама не дала позитивних результатів. Потім повстання. Потім радянський режим спалював цілі села, розстрілював червоноармійців Таращанської дивізії та селянську бідноту. Потім усе сплуталося, і пролетаріат Києва (Арсенал) не зовсім по-товариському зустрів т. Троцького. […]
Радянська влада в Україні впала. Її діячі поїхали насаджувати владу до Туркестану, Сибіру і т. д.
Проте радянська влада все ще живе в Україні. І вона буде тут, якщо Російська комуністична партія покаже справжній інтернаціоналізм та перестане насаджувати «червоний» імперіалізм (російський націоналізм) в Україні.
Товариш Петровський заявив у пресі, що українство підтримують куркулі та пройдисвіти. Товариш Раковський, голова Ради народних комісарів, вимагав диктатури російської культури в Україні. Це дуже далеко від інтернаціонального розуміння комунізму. Дуже близько до царської позиції: «української мови ніколи не було, немає і не може бути».
А якщо провідники поділяють ці погляди, то хіба дивно, що банда гастролерів із Росії розстрілює членів своєї ж партії (КПУ), відомого у своїх сільських округах досвідченого революціонера просто за те, що він висловив свої українські симпатії. (Г. Зеньков, Полтавська губернія. Розстріляно або, найімовірніше, закатовано товариша Руденка, члена місцевої ланки КПУ, за рішенням загальних зборів ланки без будь-якого суду й слідства простим голосуванням підняттям рук угору.)…
…Незрозуміло було, чого вони хотіли: якщо радянської влади, ми ж за неї, але нащо ж боротися проти бідноти… навіщо грубо поводитися з трударями, принижувати та ображати їх… бажання зробити з України колонію не узгоджується з уявленням про радянську владу як історичне явище… То як пояснити таке ставлення до місцевих революційних сил, єдиної основи радянської влади?
Низку економічних заходів було вжито за тими самими принципами (Шліхтер: «Не можна церемонитися з хохлом»). Наслідки жахливі — як за кількістю зайвих жертв, так і за результатами — у загальному поступі соціалістичної революції.
Я не можу пояснити того, що відбувалося, лихим задумом, але відбувалося це так, наче радянську владу в Україні до своїх рук узяли чорносотенці, які готували контрреволюцію.
Знайте, бачачи це неподобство, що робилося іменем радянської влади в Україні, багато хто був упевнений, що це помилка, що «центр» не знає, що насправді тут відбувається. Зокрема, багато людей вірить у силу Вашого авторитету.
Дайте відповідь. Багато чого залежить від Вашої відповіді. Зараз потрібен голос справжнього революціонера.
5.11.1919. Москва.
Підпис нерозбірливий».
Архівний документ уперше опублікувано в: Силницкий, Франтишек. Ленин и боротбисты. Новый журнал. Нью-Йорк, 1975. № 118. С. 230–231. (Автором цього листа був відомий боротьбист Григорій Клунний. Документ без купюр і з відповідним підписом було опубліковано тут: Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.) / ред. упоряд. П. П. Бачинський. — Київ, 1999. — у дужках прим. наук. ред.)
239
Силницкий, Франтишек. Ленин и боротбисты. Новый журнал. Нью-Йорк, 1975. № 118. С. 232–235. Цитата з: С. 233.
240
В оригіналі вказано 22 квітня, але це простий хибодрук, а не помилка, оскільки далі в тексті йдеться про ухвалення 26 лютого резолюції Комінтерну, яку було затверджено вже після завершення переговорів. — Прим. наук. ред.
241
Там само. С. 233–235.
242
Сутність резолюції передано неточно. У резолюції Виконкому Комінтерну цілком витримано лінію, яку запропонував Ленін, тобто висловлено звинувачення в дрібнобуржуазності та пособництві імперіалізму, а не в націоналізмі. — Прим. наук. ред.
243
Із текстом можна ознайомитися в: Коммунистическая партия вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. Сборник документов и материалов. Киев : Гос. изд-во полит. лит-ры УССР, 1962. С. 167–169.
244
Помилка, тут мала би бути цифра 15 000. — Прим. наук. ред.
245
Бачинський, П. Панас Петрович Любченко. Київ : Політвидав України, 1970. 144 с.
246
24 березня 1920 року ЦК боротьбистів ухвалив свою останню резолюцію «Про ліквідацію партії»: «1. Українська комуністична партія (боротьбистів) оповіщається НЕІСНУЮЧОЮ; а члени її організовано переходять до К.П.(б)У. по директивам Ц.К. 2. Центральний Комітет Української Ком. Партії (боротьбистів) РОЗПУСКАЄТЬСЯ.» Див.: Юрченко, О. Четверта конференція КП(б)У. К. : Політвидав УРСР, 1961. С. 100.