У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-То державности в нас немає і при нашому уряді? - невгавав той же чоловік.

-Є псевдодержавність, союз плебея-сюзерена і патриція-гнобителяіз пригнобленими, блеф і флер в тумані асиміляції на ділі, буланжизм.Ми є живою власністю новоімперії!

-Чому це змінюють назви міст, вулиць, сіл? – звівся чубатий у вицвілій і витертій геть шкірянці.

-Це природний метод імперії здавна. Змінюючи топонімічні і топономастичні назви наші, новоімперія стирає в нас пам’ять для забуття свого і засвоєння чужого, як їй свого. Це та ж царська русифікація, експансія і анексування.

-Яке ж мусить бути наше відношення до росіян? - спішив той же в шкірянці.

-Тяжке питання ви задаєте, але коротко відповім. Воно мусить бути людяним і дружнім до трудового люду і ворожим до усіх владців, поки вони не відділяться повністю в свою державність, звільнивши всіх поневолених і загарбаних. Цей трудовий народ, попри все,  заслуговує на співчуття хоча б тому, що поневолювач ніколи не буває вільним сам. Можна  співчувати і тим, що кидають свої рідні місця і пруться до нас та інших інонародів за благами і пришибеєвським станом, як, приміром, хворій скаженістю і несамовитістю людині, яку зв’язують і ізолюють, захищаючи тим і її, і оточення від неминучого зла, якого вона не може не спричинити, хоч би зараженням інших коло себе.

-То, даруйте, можна все-таки хоч якось співпрацювати із росіянами-трудівниками? - звелася несміливо Варвара Хорунжа. - Чи й вони агресивні?

-На жаль, те, що вони за природою агресивні, правда! - обворожив Варвару поглядом Більський. - Та відноситься це до тих, що не живуть вдома і є нашими окупантами і слугами своїх владарів у інонаціональних середовищах. Отже, з тими, що ідуть до нас і є між нами, так чи сяк співпрацювати  майже не можна, бо вони не можуть бути недеспотичними, а ті, з якими б можна, винищені вже владою. В цьому відношенні скасування двогромадянства для нас порятунок, а він – гине!..

Доповідач нарешті зупинився, якийсь час мовчав, світив блиском окулярів у зал і продовжив уже зовсім іншим  голосом: - “Без сказаного тут наш народ животітиме, надбання його  ітимуть утриманцям на загарбні цілі. Союз, федерація, автономія із росоімперією інонацюналів є їх вимиранням! Отож, гірка доле наша, змінися іврятуй наш народ, благословивши його на виживання! Я скінчив і дуже дякую вам за увагу, терпеливість і живий обмін думками та надіями”, - сказав скоромовкою Більський, зауваживши, що Балагура показує йому на годинник, який лежить на столі.

В залі по хвилинній мовчанці зірвалися спершу поодинокі, а згодом дружні оплески. Хтось, пересилюючи гомін, дякував промовцеві і щось бажав, хоч в гаморі оплесків і не був чутим, бо юрма підвелася, зашару­діла ногами, засовала лавицями.

-Дорогі люди! - підняв руку до присутніх Балагура, гамуючи отой вияв подячності присутніх. - Прошу слова! Дайте сказати слово! - повторив він. - Прошу закінчити наше зібрання Інтернаціоналом!

Він першим, тут же, а за ним Більський, потім невпопад і зал завели святе і неспинне, що лягало в душі кожному: “Повстаньте, гнані і голодні, робітники усіх країн! Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів! Ми всіх катів зітрем на порох… Повстань же військо трударів!..”

Мелодія заполонила залу, гриміла й ревла трубно, здіймала кожному груди й голоси так, що Карпові аж плакати хотілося: “Чуєш сурми заграли, час розплати настав? В Інтернаціоналі  здобудем людських прав!..” Співали всі, співали так, ніби їх хтось довго готував до того, співали не голосами, а душами: “Шалійте, шалійте, скажені кати! Годуйте шпіонів і зводьте нам тюрми...” , “До бою сто тисяч поборників стане! Пірвем, пірвем, пірвем всі кайдани!..” - дзвеніло, поки і стихло у залі.

-Добродії! Дорогі люди! - звернувся Більський, витираючи запітнілі окуляри. - Прошу, на знак пам’яти всіх полеглих за наше життя, заспі­вати ще “Марсельєзу!” Хай вона буде їмнашою молитвою: “Ви жертвою впали в нерівним бою з любови до свого народу, Ви все віддали, що за нього змогли, -  життя своє, честь і слободу!..”

-Товариші! Ганьба більшовицькому жовтневому путчеві і його новій кабальній імперії - тюрмі народів!.. Волю і слободу всім і найменшим пригнобленим народам царського і більшовицького тиранично-деспотичного гатунку!.. Слава і хвала поцарській лютневій революції і тисячолітньому нашому синьо-оранжевому стягові! Сил і вмінь вам у захисті рідної землі, її багатств, пісенности і докорінної українізації на всіх тери­торіях проживання наших рідних земляків! – поплескав, звівшись, Аврам Більський у долоні знову, в’яло підтриманий присутніми.

І всі побачили, як заплакав раптом, не витираючи сліз, він, а за ним - жінки та навіть чоловіки в залі, аж поки не завмер останній акорд пісні-реквіуму. Запала неймовірна тиша по тому, переривана тільки шморганнями носів та кректаннями чоловіків. Більський застебнув бабки на полушубкові-бекеші і пішов до виходу.

-Спасибі, добродії! Спасибі! - примовляв він, ідучи між проводирем і охоронцем, який ніби виріс раптом поряд з ним. Присутні давали йому дорогу і в залі, і в дверях, і надворі.

-Хай вас обминає лихо! - гукнула якась жінка з порога вслід профе­сорові і його супроводу, що квапливо направився в куток двору до коней.