У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
-Не гризися, - ніби відгадала його клопіт Килина. - Ми з Василем забираємо батька до себе і продаємо обійстя, а ви берете поле, бо покійні мама заповідали його Ганні.
Карпо вдячно подивився на мовчазних Василя та Килину, подякував і побрів стомлений додому. Поля отого, що віддавалося йому, було всього десятинка, він же її і обробляв уже кілька літ, але тепер вона відходила у його власність, і те радувало, бо вже думав, що восени треба її краще угноїти, а горби на ній розорати поволі, вирівнявши.
Все літо Карпо, що б не робив, а в очах стояли покійники, і всі докоряли йому за щось, а крив усе те чомусь Більський, списуючи всі його довгорічні потуги не лише нанівець, а ще й на шкоду лодям. Списували оте і допити, що тяглися все літо в людей, які були на доповіді Більського. Допитували не лише Михайло Зрайко, Юхим Гудзенко, Йосип Солонько чи Денис Міщенко, а й одепеушники із Черкас: Бергавінов, Петришини, Симорозов, Орлов.
Карпові вони згаяли цілий день, бо викликали на ранок, а допитували аж вечером. Грубість, хамство, чванство, погрози, обізви його буржуазним елементом і агентом контрреволюції при матерщині були доказом того, що Більський говорив правду, як і Прокіп, що революція дійсно перевернулася в контрреволюцію та ще була куди хамішою, аніж царська.
“Чому я все-таки не знаю навіть того, що знав геть темний дядько Харитін?” - питав себе Карпо наступного дня по допиті і, спльовуючи в руку, стискав топорище і тесав дуба, аж тріски летіли. Він уже “горів”, як казав Явдоким, забаганкою переробити подарованого покійником млина на Горі. Переробити, щоб не стало, домовився з Шимоном та Тевелем про позичку в них грошей на каміння, обдумав заміну старого та придбання нового всілякого начиння, видовбав за вечори навіть ступи в колоді дуба, як у маслакові, та взяв їх в замки й обручі... “Що ви там не кажіть, а живий живе думає, і так воно було, так і буде”, - подумки відповідав уявним опонентам Карпо і відпилював та тесав, стругав та довбав, уже в здогадках знайшовши полегшу від безгрішшя. – “Дам обидві шафи, мисник та лави, порося, що Оксана подарувала весною, то може з позичками і стачить. Шкода, що ніяк не напитаю добрячого каміння”, - клопотався, а наступного ярмарку в місті оголив геть хату, аж Ганна не стримала ридань, бо потяг та поклав до отих доробок на фіру порося і повіз усе те на базар у неприкаянні.
Громохко в хаті-пустці від голості, зате десь за два тижні Карпо із Тодосем, Пилипом, Левком та Явдокимом по трьох днях відсутності, приправили на двох найнятих у селі волових парах і каміння аж із Олександрівки. Каміння зовсім нове, заздрісно добре, як запевнили всіх чинарі, що навідалися подивитися та допомогти його вивантажити Карпові коло млина.
Як не було ото лунко-дзвінко в хаті, бракувало харчів і всі жили в голоді, але Карто ходив і робив усе таким утішеним, як ніколи. До радості від удачі із камінням приєдналася і ще одна - Гривка привела лоша, щоправда не таке в яблуках, як сподівався, але ж... “Викрутившись із боргів та трохи розжившись за рік-два і до пари йому куплю,” - втішав себе, і в уяві бачив ресорну тачанку з точеними і розписаними шпицями, легку, як пух, та впряжених в неї коней-зміїв, як отой, що був у дядька Харитона, якого він продав таки Семенові Балагурі. - “Назву також Змієм,” - хвалився, аж приятелі і знайомі із нього кпили, і таки назвав невбарі.
І як є в людини щастя, то воно є, бо таки якогось тижня попалося запівдарма вже і друге лоша зненацька, мов замовлене. Сказилася в чоловіка кобила, і ветеринар-коновал її умертвив, а лошати не було чим годувати, бо було ж майже одноденком Змієві, то Карто радо взяв сіреньке, в яблучках, як Боже послання, підпускав його до повного вимені Гривки, відтягуючи її рідне, і з горем-бідого таки прийняла вона врешті і його, як своє.
Зтоді Карпо працював ще заповзятіше, бо ж доля йому допомагала так, що лише не лінися, працюй та бери від неї, доки має, все, що тобі заманеться у твоїй завзятості. Не лінилася й Ганна, знову набравши всіляких замовлень і на пошиття, і на в’язання в’ятерів, і на прання та вишивки. Клалася на сон у запівночі. В’язали в’ятері та кошики вечорами і Тодосько з Домашкою, а прядиво м’яли Петрусь та Ярися. Карпова сестра Домка догорала зі своїм племінцем Грицем, в сухотах росли потроху Тетянка і Лідуня, і простора хата на десять душ ставала для родини тісною.
Все літо по привозі каміння Карпо “згорав на пні”, як говорили всі, що знали Янчуків. Рештки дядькового Харитонового млина лежали уже купою дров, а на їх місці зводився, як із води, почавшись із основи-вінця дубового, новий, що пах дубом і Карповим потом, вітряк. Допомагали Карпові ті ж Левко та Явдоким і вряди-годи Пилип. Коли помічники вертали, як вечоріло, додому, то господаря приводила в хату ледь живого північ, а були дні, що він і спав коло будови, не маючи сил іти додому.
Господарство і родина, хоч Ганна була вже знову на передпологах, тепер було полишене на неї, коні доглядали Тодось із Петриком під командою матері, поле пололи також вони, бо Карпо не бачив світу і людей за млином, який, правда, неймовірно швидко ріс на очах містечан, маячачи на горі. Все було б для Карпа гаразд, коли б не отой лікнеп, що зобов’язував і його вчити малих грамоти-азбуки, читання і письма по хатах.
Як Карпо не відкарацкувався від того разом із Ганною, та Варвара і отой же Таран таки змусили його проводити навчання в недільні дні і вечори. Карпо навіть шашки і шахи поточив та вирізав учителеві, надіючись позбавитись лікнепу, але Таран шахи та шашки взяв, а лікнепу не скостив, бо відповідав перед міськвиконкомом за лікнепи всього міста. Полегшувала Карпову долю у вечірні години, правда, Марія Прокопівна. Таким чином, завдання партії у місті виконувалося ретельно.
Були прямо загатними перешкодами, що заважали Карпові націлено заздалегідь трудитися, нерідкі цього літа дощі та грози, хоч, правда, під час затяжних їх він спішно перекочовував із інструментом додому і тесав, стругав, гемблював чи клеїв меблі, потроху обладнуючи і обстатковуючи хату куди кращими поробками за ті, що продав. Його столярка п’янко пахла ароматом дубової кори, пареної лози, живиці та лаку-кіноварі.
Обурювали Карпа завжди короткі йому дні, і хоч любив дощі та грози - ознаки врожаїв, та попри те і злобився на них, коли вони надовго залягали, молячись Саваофові, як то запалювалися бискавки жирандолями-ясами, то гасли, несучи за собою дальніші чи ближчі гуки і торохкання громів...
Секція 4.
В ганьбі з надіями
До школи Петрик пішов навдивовижу рано – і батькам, і родичам, і учителям та перевесникам, ба навіть сусідам та знайомим. А сталося це завдяки кільком причинам, які збіглися в сім’ї Янчуків ще задовго до отієї щасливої для нього події. Першою, звичайно, треба вважати непересічні здібності хлопця, що ідучи до школи, завдяки Лесі Яремівні, вже вільно читав, як знали всі, Біблію, Євангеліє, Часослови, молитовники та інші випадкові книжки, не кажучи про газети та плакати, де малювалися на павутині святі отці-павуки, а із земної кулі зміталися червоною мітлою напузирені непмани. Другою причиною, не менш важливою за першу, було непогамовне бажання хлопця вирватися якомога швидше із задушливої атмосфери батьківського двору. Обидві поєднувалися щасливо із ненаситною жагою до знань і допитливою цікавістю до невідомого. Оте невідоме розпирало хлопчака, тягнуло магнітом, хоч і гасилося Карповим примусом – завданнями цілого списку робіт, які той задавав Петрикові щодня, не лишаючи йому вільних хвилин. Були, напевне, й інші причини, може й важливіші, але дві оті домінували, і малюкові поталанило.
Прилучилися до події і щасливі обставини, що стали йому неабияк у поміч. Бо хоч як Петриків батько того не хотів, мусив уступити не синові, звичайно, а дядині Оксані та Лесі Яремівні, яким уступав і в іншому майже завжди. Петрикова мати була неймовірно рада, хоч і не подавала вигляду.
Неабияк сприяли хлопченяті, Ганні, Лесі, Оксані і дядьки та тітки Петрикові, які на Спасівку, змовившись, гостинно навідали обійстя Карпа та Ганни, мов з неба впавши. І хоч в застіллі та по ньому говорили більше про торішній і цьогорічний недороди, про дрібносільські та кооперативні господарства, телефон в селі і радіо, про тяглову силу, реманент, непомірні заготівельно-контрактаційні викачки збіжжя уповноваженими та ними нацькованою біднотою і незаможниками, не оминули вони і школи.