У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

-Все більше мелькає в пресі тепер вираз “демократичний централізм” для виправдання і пом’якшення диктатури пролетаріату, а що воно насправді? Та те ж Герценівське самодержавське “художество пануючого клану, після якого соромно бути росіянином”, бо там, де народ, як худоба, належить державі, а не навпаки, він - раб, а в даному випадку ще й жонгльований марксизмом та пролетарськістю у вертепі-державі, що опинилася в руках нікому не підпорядкованих вождів. Наші і союзні стосунки по суті є союзом раба і рабовласника, патриція і плебея, експлуататора і експлуатованого, панівного і підневільного.  Адже допо­мога АРА з Канади, США і Європи нашим пограбованим землякам три роки тому до нас не попала. Перебування в союзі з імперією - це вмирання під шум і ґвалт про щастя й благодать у міражнім обарвленні. Із моїх слів і виказувань у вас може скластися думка про мою людиноненависність до поляків, росіян та інших, тому оговорюся. За довгі роки жандармських етапів ікаторг я чимало приятелював із багатьма і поляками, і росіянами та з  іншими “гнаними і голодними”, але тих, що співчували нашому безправному суто національному лихові, серед них зустрів дуже мало. Та й ті, коли ставали до меншої чи більшої влади, робилися паразитарними, деспотичними до чужих святинь насильцями, захланцями, свавільцями і зневажниками. Прикладом є генсек Сталін, що починав за здравіє інонаціоналів, а тепер молиться за їх упокій. Пояснюється це агресивно-сатрапним духом цареславства і цареправства, що поєднується із престольністю і тронністю, притаманних за виробленою натурою більше росіянам…

Левко мовчки підштовхнув при цих словах Карпа і Явдокима, а сам, заколисаний за роки червонокозакування демагогічними кличами, тепер всотував сказане доповідачем і відкривав очі на дійсність. В залі панувала така тиша, що він чув, як за вікном надривно кричить синичка: "Пі-пі! Пі-пі! Пі-пі!”, їй заспокійливо відповідає синик: “Віть!.. Віть!.. Віть!”

-Дух отієї натури в росіян - “держать і не пущать”, притаманний престо­лові і тронові, робить кожного, хто наблизиться до нього, деспотичним, бо то єдиний засіб утримати інонароди під своєю зверхністю, годуючись за їхній рахунок духовно і матеріально. Він був і є підспуддям влади, він аранжує союзний оркестр на свій лад, він є і партитурою та камертоном у тому, що погноблені інонаціонали ніби свого власного шляху в історії не мали і гноблива зверхність імперії їм є благоденствієм! Отже, без повного, докорінного розгрому імперії, без її ліквідації  для світу та без повного знищення всіх її русофільських кумирних вождизмів і мілітарності поневолені народи в деспотії ніколи не зможуть стати вільними інезалежними. Тяжко мені це вам казати, але це результат неєдності і нашої, і поневолених інонародів у революцію і по ній. Чи є якісь заслуги Леніна в революції? Безумовно вони неймовірні! Але вони поплічні, супутні, заднім числом оформлені спекуляцією і шель­муваннями на суперечностях, нахрапом використані облудними кличами, будоражними гаслами-лозунгами та грою на святих почуттях інонародів і спрямовані у великоімперське русло оновленого самодержавства, при якому змінилися форми і методи гноблення і визиску, але не змінилася їхня суть під “демократичним централізмом”. А так як в російській імперії на престолі може утриматися лише деспот-узурпатор і самовладця, то це лишиться і тепер кінечним, бо іншого без смерти імперії їй не да­но! Нам, соціал-демократам, твердження Леніна про те, буцімто вільна Україна можлива тільки при єдності великоросійських і українських пролетарів, мусить бути доповненим словами: тільки по повному і беззастережному звільненні її від всякої опіки імперії! Тільки при незалежному її політичному, економічному, георграфічному і адміністративному само­врядуванні! Без того вона є й буде за інерцією новопровінцією і  новоколонією у великоросій кошарній деспотії!.. Занам’ятайте твердо і передайте іншим, особливо дітям, що у нас із поневолювачкою Росією були, є і будуть взаємопротилежні життєві принципи і засади: в неї - кінцево поневолити нас, а в нас - звільнитися від її гноблення. Вони незмінні для всіх поколінь наших. Втіхою є те, що чимало нас те розуміє,  та що ми не одинокі, бо животіє­мо майже із двосотнею отаких же поневолених інонародів. Оскільки мета імперії ще і у нашому винародженні, насиченні нас їхніми адептами, як опорою в нашім середовищі, то й святою є боротьба наша зі шпигунами-шовіністами, якими кишить наш край уже сьогодні, творячи в нас свою погоду. Це завдяки їм у кривавому міжусобстві УНР, Директорія, Гетьманщина, Сибірська, Середньоазіатська та Закавказька федерації дожи­вають в нацьковах, животіючи, Бухарська, Хорезмська та інші республіки. Начальственно-пришибеєвський кретинізм росіян, нав’язування своєї волі і поглядів іншим, премудрепіскарство, ігнорація діалогу і засвоєння лише монологу, своїх мірил і еталонів-лекал є первосуттю та первоосновою Новоімперії. І будь-який колабораціонізм із нею є трансмісій­ним приводом до нашого поневолення і вмирання. Союз - спілка вершника із конем, двогромадянство – шлях до імперства, до безвладдя інонаціоналів, цинічного ставлення і нігілізму до суто свого, базікання про рівність - краснобайство! Новоімперія за інерцією і природними якостями живе і нині деградованою мораллю царственного панування, рабським пацифізмом мас, заколису­ваних мирністю в кличах вождів, які без загарбів не мислять життя! Підсилившись та примаскувавшись інтернаціоналізмом, озасобившись Комінтерном, зовсім незрозумілими для трудящих світу, вона, розфарбована привабливістю, оіконена Марксо-Ленінським культами, баламутити­ме світ, заколисуватиме його для того, щоб кінцево задушити всередині свого черева-резервації і найменші спротиви поневолених…