У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Карпо, провівши до хвіртки і подружжя Таранів, подякував їм за відвідини, припросив для годиться не минати його двору, побажав за звичаєм “Ідіть здорові!” та й узявся за порання, бо Тодося весь день, видно, не було вдома. На тому і кінчилася пам’ятна неділя для нього. Почуте в тартаку і вдома не полишало його довго-довго. Воно з’являлося і більше винило його за червонокозацтво, протестувало, аж не було від нього рятунку.

Може б воно і забулося, як все забувається, та вже наступного тижня все місто було ожурене  сумними поодинокими тривожними дзвонами із собору і з церкви на Ярах та каланчі, сповіщаючи про чиюсь незвичайну смерть. А слідом і Карпо дізнався, що упокоївся протоієрей Ярема після допиту його в ДПУ. Більше того, начальник допру Бергавінов, як вияснилося, вів ціле слідство про лекцію Більського, викликаючи присутніх на тартаку на допити, і екзарх Ярема звинувачувався в тому, що ніби квартирував того в себе кілька днів.

Жалобні дзвони на честь померлого розбудили місто, бо ж покійний бут праведним отцем, хрестив майже всіх живих у ньому, благословляв, давав імена, сповідав та причащав. А тим більше, що його смерть сталася чи на допиті, чи по ньому, то це надавало і без того важливій події особли­вої ваги. Карпові довелося і хреста тесати, і домовину майструвати, і могилу копати, а потім і мари із мерцем нести на гору, і засипати яму та приохаювати горбик над покійником.

Виконуючи оте все, він увесь час чомусь думав, щоімудрий протоієрей пошився та вчинив гріх, як і мати та він, Карпо, не благословивши тоді Андрія і Лесю на подружжя, бо жили б вони оце собі, діток кохаючи, а так лише гріх непростимий усі взяли на душі. Отой гріх тепер лишив­ся тільки його, бо й мати, іекзарх пішли зі світу, а його лишили спокутувати провину, не знати і як довго. Дошкульним було й те, що обізвав їх трьох безрозсудними тоді тесть Яким, нетверезим бувши. “І Більський на тартаку оте ж слово вжив до нашого народу,” - вернула пам’ять Карпа до особи лектора, - і Ганна та Килина нас осудили, і Пилип мені того не може простити, і виходить так, що я не лише в козаках злочинно свій люд убивав, як говорив Балагура, а й брата убив...” - ніс він у душі вже й додому із цвинтаря отой гріх.

Усе більше весніло, час приносив події за подіями, робота чекала його рук і вдома, і в полі, а допомагав же ще й Пилипові та Оксані докінчувати хату вечорами та прихопками. Якось  прибігла до них двоюрідна сест­ра Дарка і сповістила про смерть дядька Харитона. Ішли спішно з нею до покійника мовчки, а дзвін в соборі моторошно і ожурно звинувачував Карпа в тому, що мало бував коло покійника останнім часом.

І знов тесав і стругав у докорі собі, знов копав яму, знову ніс із сином Дарки домовину на оту ж гору, вперше при тому зрозумівши, що хоч і кляв його покійник за червонокозацтво, але поряд із тим може більше й любив, бо вже й без пам’яти вимовляв його ім’я, хоч і стояла в його головах рідна дочка Дарина.

Як схоронили вже дядька та йшли із цвинтаря останніми Карпо і син Прокіп додому, бо опоряджували гробик, Прокіп зненацька став клясти і себе, і Карпа та Пилипа, і всю козаччину за отой же нерозсуд та так схоже із Більським звинувачувати свій люд, що Карпо аж диву дався.

-На пти ж звели отаку революцію і зорганізувавши її, і піднявши, і винісши на плечах та прогодувавши не лиш хлібом насущним, а й кров’ю та тілами своїми, - переконував він Карпа всю дорогу...

Духовний заповіт - тестамент дядьків Харитонів і обрадував неймовір­но Карпа, і потвердив, що покійник любив його більше, ніж своїх дітей, бо передав йому і обидві нивки в полі, млина та Лісок, і навіть обійс­тя та садибу “до повороту із Соловків негосподаря Мирона”. Прокопові та Дарині заповів лише гроші, “одержані за Змія та надбані тяжкою працею, в кандійці-мисці у запічку”.

Прокіп, що кінчив університет у Петрограді і був у Шахрая комісаром Кубанського полку, а пізніше посланий Наркомосом туди із дружиною з Харкова вчителювати і проводити партійну українізацію, про спадщину і говорити не став із Карпом, бо був не лише байдужий до неї, а тестамент батьків звільняв його утішливо від клопотів. Більше того, Карпо у розмові здогадався, що і тестамент отой батькові писав мабуть Прокіп, радившлись із Дариною. Отож, і двері хати та стайні, і брами клуні дядькової Карпом Янчуком були забиті тесом і використовувалися ним лише грядка та сіножать в цьому обійсті. Отак поминув Карпа і цей клопіт, зробивши його уже майже багатієм. Лісок, правда, він поділив надвоє ще при Прокопові і Дарині, узявши в супрягу Пилипа на радість брата і Оксани.

Ще не вляглося те по від’їзді Прокопа, як Тодосько, якось прибігши від тещі, сповістив про інше: “Баба вмерли! Чуєте, батьку, баба вмерли! Я за наказом дідуся вже збігав і до соборного дзвонаря, і до діда Квача на каланчу, щоб дзвонили на похорон,” - витирав він заплакані очі. Карпо випрягав коні, та так і не випрігши, по­казав на них синові і пішов притьмом до тестя.

Хоронив тещу аж гріховно, бо її смерть відірвала його від роботи, якій не бачив і кінця, а по погребі в перших поминках подумки вирішував долю немічного тестя, якого годилося б забрати із самотнього обійстя комусь із дочок: Ганні чи Килині.