У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

– Незвичайний у вас син, господарю, а тому тіштеся та поціновуйте те, як благодать Божу, –сказала і пішла до себе в чуланець із Лесею Яремівною.

З того і почалося щоденне ходіння до школи і назад Петруся. Ранком хлопець схоплювався і радо  готувався в путь, а по обіді вертався, як у пекло, бо батько не тішився його школою, ледь її терпів, вважаючи, що “син виросте ледарем і неробою”.

Заздрили школяреві старші: Тодось, Домашка та хворий Гриць, було спокусою його школярство для Ярисі, Лідуні та Тетянки. Ним же принаджувалися та захоплювалися однолітки і старші діти родичів. Навіть тітка Пріся та дядько Сава Прикопи з Криму поздоровили і малого, і Карпа із тією подією. Ніде правди діти, були і осуди Карпа за оте школярство сусідами, найпаче Вустимом, що жив навпроти через вулицю.

– Який з нього школяр ще? Віскряки он, як слід, не вміє зализати до рота, а туди ж, до науки  пнеться! Як метелик на вогонь, до школи ні світ, ні зоря несеться, то таки воно з того і глузд буде.

Але, що хто б не думав та не говорив, постанова наркомосу і ЦК КП(б)У ретельно виконувалася –  школи виповнювалися дітлахами і підлітками, лікнепи відбувалися аж збурено, змушуючи і старих учити азбуку, письмо, читання. Клуби аж гули вечорами від аматорства.

Навчання ж у хлопця посувалося на диво усім успішно. Петрик не помітив, як пролетів рік та наступив другий. Ганна не могла натішитись синовим школярством, гаруючи у великій сім’ї, хоч і пеклася, бо Карпо вважав, що його школу вже треба перервати, дивився зизом на школяра, як на дармоїда, що виросте неробою, наказував щодня йому по приході зі школи виконувати щось у господарстві або допомагати собі в роботі, постійно до крові б’ючи  хлопця за неквапність і неметкість, одобрюючи навчання Ярисі, що пішла того року до першого класу. Рятувало часто хлопця лише те, що батько, як навіжений, товкся біля млина чи очманіло відробляв комусь за борги.

Було і інше щастя для малого. Літом на вакації його відправляли до тітки Палажки та дядька Саміла Гармашів пасти на полянах в лісі худобу, відробляючи за Самілову помуч батькові на будівництві млина. Це було і рятунком від батькових запотиличників, і злукою хлопця з природою бору, із птаством, його клопотами та виспівами у верховіттях –  і чарівних, і загадкових та навіть острашливих. Чого тільки не придумував пастух за довгий літній день, переганяючи корову, телицю, бузівка і теля із балки до балки на свіжотрав’я!

Та казка бору, лісу і пастівництва кінчалася, хлопець вертався додому і йшов до школи уже втрьох із Яринкою та Лідунею, по путі повторюючи, як учили –  Леся Яремівна раніше, а Марта Давидівна тепер, домашнє завдання, знаючи, як правило, їх напам’ять.

До школи Карпові діти ходили із пошитими Ганною торбами-шаньками, за шлейки навішеними через плечі. В дівчаток у них по грифельній дошці, по грудочці загорнутої в ганчірочку крейди і букварі, а в Петрика –  обгорнуті в папір зшитки в косу і пряму клітинку,  читанка “До світла”, чорнильниця-невиливайка, червоновифарбувана ручка, два пера-86 і в капустяних листках або в газеті “Ленінським шляхом” бутерброди-канапки: хліб –  чи намазаний тоненьким шаром масла (платою тітки Палажки за Петрикове пастухування), чи политий олією і притрушений сіллю, як і в дівчат. Іноді канапки замінялися кусочками смаженої риби, салом чи накруто звареним яйцем або грушками-гниличками із груші, що її зламала колись буря, яка тепер дала перші плоди на пагонах, що омолодили дерево.

Петрик не йшов, а нісся завжди до школи, аж сестри не могли його наздогнати, вийшовши із двору разом, вони відставали і брели собі самі непоквапом, а брат (коли б міг, то й ночував би в школі!), прийшовши завчасно, сідав за парту і переглядав домашні завдання, повторюючи їх. Був він часто у синцях, що також змушувало раніше прийти, сісти за парту, схилити голову і мовчко сидіти, вибігаючи на вулицю в перерви хіба по нужді.

Хлопцеве навчання ішло отак у двох руслах, бо в школі вчив одне, а вдома жив іншим. В школі бачив попів-павуків із читанки, а вдома в неділі і свята мусів батькові при спочинкові читати Біблію, Євангелію, Часослов чи Молитовник. Оті читання дорівнювали запотиличникам, родили відразу в школяра до Святого Письма, бо відбирали в нього і малий відтинок часу, коли він мав право побігати на чарівній вулиці, побавитись, як і інші, навідатися до дідуся, тіток чи ще кудись.

Послуговуючи батькові читанням, Петрик ніколи не був певний, що відбуде отой ритуал небитим, бо батькова зневага до нього, “дармоїда”, була безмірною. Хлопець із жахом згадував Тодося, який майже не розлучався з батьком у роботі і при тому був битий завжди, битий тихо, навідліт, приховано від сторонніх, про що чужі і не здогадувались.

Ще однією особливістю навчання для малого було те, що сидів за партою удвох із братом Іванком, тітки Килини сином, на рік старшим за нього, який на уроках співу співав краще всієї групи, писав куди ліпшою каліграфією і щонайчистіше в групі, малював майже так, як і вчитель, умів трохи грати на скрипці, зробленій і подарованій йому дядьками-скрипалями, старшій його сестрі Полі вони подарували бандуру. Петрусь Янчук заздрив братові Кирику і за його оті уміння, і за те, що той завжди мав у “шанці” щось смачне із їжі, чим неодмінно  ділився із Петриком, живучи вдома не тільки небитим, а й неображеним…