Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

По-перше, Київ був на той час уже столицею — нехай ще з нальотом провінціалізму і зовсім ще свіжого «совка» (принаймні, у тому сенсі, що це місто могло «проковтнути» що завгодно). А по-друге — і то найголовніше, — тому що Любомир Гузар став дійсно незвичайною пропозицією на тому ярмарку марнославства, яким була українська столиця в середині 1990-х. Він був іншим, і в цьому містилася левова частка його успіху. Він дуже вигідно вирізнявся з усіх тих, хто вже надокучив, набрид, вичерпав свій кредит довіри або просто ніколи його не мав. Гузар — як прибулець із фантастичного оповідання, який зовні нічим не відрізняється від місцевих гуманоїдів, але досить одного погляду, щоб зрозуміти, що він не з цієї планети.

Можна без перебільшення сказати, що Блаженніший став чи не першим політиком, який привніс у київський істеблішмент дух Заходу і втілив для українців ще не усвідомлену остаточно «мрію про Європу». Його постать ви­явилася занадто масштабною для суто регіонального проекту. Репрезентована ним церква охоплювала собою не те що Україну — увесь світ, була інтегрована в найбільшу світову церковну структуру. УГКЦ ставала символом приналежності України до європейської культури.

Для Києва середини ­1990-х, який залишався певною мірою «малоросійським» губернськими центром, «південною столицею», це була грандіозна й компліментарна пропозиція. Досі Київ у власному — дещо провінційному — усвідомленні претендував хіба що на статус «буферної зони» або «транзитної території». Географічне перехрестя — між Сходом і Заходом, північними столицями і чорноморськими курортами, яке, звичайно, усім потрібне, але тільки в такій інструментальній якості. І в ментальному плані це було втілено у розмитих уявленнях про власну самобутність та історико-географічну цінність — уявлення, яке підсвідомо підтримувало впевненість у тому, що ми (такі як є), нецікаві і непотрібні світові. Ця розмита самоідентифікація, у свою чергу, призводила до невизначеності історичних цілей і цивілізаційного вибору.

У той час, коли Любомир Гузар уперше з’явився в Києві, генетичний зв’язок України та Європи обговорювався не надто завзято — і переважно в негативному сенсі. Уже лунали висловлювання, що Україна — «не-Росія», але це зовсім не означало, що вона — «Європа». Це питомо українське «положення між» цілком відповідало і втілювалося в політичній спекуляції «багатовекторності», яка дозволяла українській владі й олігархам зберігати свої ділові інтереси на всій території СРСР, набиваючи собі електоральну ціну європейськими гаслами, але не надто гучними, бо в масовій свідомості ідея «Єдиної Русі», «слов’янського братства» трималася міцно. «Єдиний духовний простір» був (як ми могли переконатися пізніше) серйозним козирем у руках тих, хто бачив у пострадянській «співдружності» нехай блідий, але все ще привид Російської імперії та прагнув зберегти цей статус-кво. УГКЦ, зрозуміло, не вписувалася в цю ідеологію, через що й перебувала під прицілом і тиском. Греко-католицька церква була тією ниточкою, яка давала Україні зв’язок із альтернативним «духовним простором» — європейським і ширше, західним. Належність вагомої частини українського християнства до католицизму робила Україну частиною європейської історії, належність до «церкви у розсіянні» — частиною християнського глобального проекту.