Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

«Він ніколи нікому не казав „ні“, — підкреслює Миро­слав Маринович, який мав нагоду спостерігати зсередини за процесом ухвалення рішень у керівництві УГКЦ у період відновлення. — Треба розуміти, що греко-католицька церк­ва відроджувалася на ентузіазмі багатьох людей. Блаженніший не заважав, нічого не забороняв. Він казав: „Пробуй. Маєш можливість. Маєш моє благословення“. Люди не святі. Не завжди чинили найкращим чином. Але кумулятивний ефект того прагнення багатьох людей відродити церк­ву робив свою справу».

«М’який стиль управління» у посттоталітарному суспільстві вважався майже вироком адміністратору. У керівникові ми воліли бачити «жорстку руку», яка змушує всіх навколо працювати, утілюючи якусь ідею, до кінця зрозумілу тільки начальству. «М’які» керівники викликають сумнів, що межує з жалем. Ми дотепер впевнені у тому, що жорсткий керівник (нехай він і диктатор) ефективний, а м’який — тюхтій і неодмінно все завалить. Любомир Гузар своїм прикладом спростовує цю примітивну схему, бо в рамках подібної адміністративної парадигми абсолютно неможливо збагнути, як йому вдалося те, що він зробив. Це важливий урок для пострадянського суспільства, який варто засвоїти заради майбутнього. Зовсім необов’язково мати над собою «сильну руку», щоб працювати ефективно. Не обов’язково «брати в лабети» й «наводити порядок». Це погана традиція і звичка радянської людини — працювати з примусу й тільки зі страху перед начальством, як і вірити, що тільки керівництво і його якості — запорука успіху спільної справи. Цілком можливо, що багато з тих ініціатив, які Гузар вислуховував від ентузіастів, не здавалися йому перспективними й корисними, але він однаково казав «спробуй» — і таким чином виховував навколо себе людей, здатних проявляти ініціативу, брати на себе відповідальність, мати справу з власними помилками і невдачами. Тому до нього і до його церкви приходили не лише ті, хто належав до неї «за походженням», а й люди, не до кінця зломлені радянською школою і системою, яка з дитинства виховувала впевненість у тому, що «ініціатива карається», відповідальність — зайвий тягар, помилка — це гріх, що тягне за собою суворе покарання, а дисципліна й ієрархія — понад власною думкою. Радянська система трималася на мільйонах слухняних виконавців, які нічого самі не вигадували і не пропонували. Виконавці ніколи «ні в чому не винні», упевнені, що від них «нічого не залежить», але хтось — завжди «хтось» — «подбає». Зламати цей стереотип, показати людям, що можна жити інакше й досягати успіху — одного цього було б достатньо, щоб виправдати згадану адміністративну м’якість Гузара.

«Пригадую, під час однієї конференції (це був початок 2000-х), де було багато активних греко-католиків, усі напосілися на Блаженнішого, нарікаючи на священиків та їхні провини, — згадує Мирослав Маринович. — Він слухав, слухав, а потім каже: „Люди, дайте іншим вирости у свободі! Це все травмований народ. Він мусить навчитися жити у свободі. Ви не навчите його інакше — тільки через помилки. Мусите дати вирости“. Я був захоплений тією формулою. Людина влади, єпископ-керівник сказав би: дайте мені прізвища, і я вживу дисциплінарних заходів. Або: у вас немає доказів, тому я не приймаю ваші звинувачення. Обидві реакції були б типовими для керівника. А це була відповідь духовного лідера, релігійного філософа, який розуміє, що перша реакція колишнього раба — схопити, побити кривдника, насолодитися розкошами, яких у нього дотепер не було. Це реакція людини, яка тільки починає освоюватися у режимі свободи. Як духівник, він це прекрасно розумів».