Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
«У нас на той час (під час першого призначення до Києва — Авт.) у столиці було дві парафії — на Аскольдовій могилі та на Подолі, у церкві Миколи Доброго. На Подолі — то не церква навіть, сама дзвіниця, яку обладнали під церкву, і там було доволі незручно. А навпроти цієї дзвіниці через вулицю є храм. Він на той час не використовувався за призначенням, там було канадське торгове підприємство, і ми надіялися, що нам вдасться отримати це приміщення для греко-католиків. Я пригадую, ми там якось служили на подвір’ї. Несподівано похолодало, і в мене вперше у житті під час святої літургії борода замерзла. Це запам’яталося — така особлива літургія. Але нам тої церкви так і не віддали. Пригадую, коли я приїздив ще у 1990-х роках із владикою Вороновським, ми прийшли до міської ради, там була урядник — жінка. Вона нас прийняла, і ми почали говорити, що от стільки й стільки греко-католиків у Києві, і ми би просили, аби нам дали якусь із церков — багато тоді було храмів, які ще не використовувалися за призначенням. Вона дуже холодно поставилася до нашого прохання.
— Нащо вам церква? — якось так сказала.
Було дуже прикро. Я не сподівався, що урядник може так вороже поставитися до владик. Із часом нам удалося отримати де церкву, де землю під забудову, але, на жаль, у Києві то дуже-дуже з трудом ішло».
Метою екзарха було заснувати Київську кафедру для УГКЦ. Це був наступний — і завершальний крок у поверненні й відновленні греко-католицької церкви у правах. Митрополиту Любачівському вдалося домовитися з київською владою про виділення ділянки під будівництво кафедрального собору, але ця домовленість впала жертвою політичних маніпуляцій: місцева влада відмовилася від свого слова через акції протесту «стривожених громадян», які не бажали бачити в Києві уніатів. Отримати земельну ділянку під забудову в столиці для декого було не так уже і складно, але тільки не для греко-католиків. Хтось отримував і ділянки, і дозвіл на будівництво, і храми-пам’ятки в користування. УГКЦ на той час у столиці мала два крихітні храми. Цього вважалося «достатньо». Та скільки тих греко-католиків у Києві?..
Греко-католиків насправді було чимало і ставало дедалі більше: із Галичини в столицю переїжджало досить багато люду, а уніати виявилися ще й зразковими парафіянами. На відміну від «православних мас», які заповнювали храми два рази на рік — на Різдво й на Великдень, греко-католики дивували столицю тим, що збиралися на служби Божі щонеділі. Навіть якщо їх і було порівняно небагато у Києві, храмів вони потребували більше, ніж православні брати у Христі.
Треба завважити, греко-католики нервували місцеву публіку — і церковну, і політичну. Першим вони видавалися сильним конкурентом: їхня відданість своїй церкві на той час вражала безпрецедентністю. Других змушувала нервувати їхня згуртованість — знову-таки, навколо своєї церкви. Під цим оглядом офіційний прихід УГКЦ на київські пагорби міг потягнути за собою серйозні суспільно-політичні зміни, помітно змістити баланс сил на політичному Олімпі. Тому і в церковних, і в світських політичних колах ідея «впустити» греко-католиків до Києва сприймалася без ентузіазму. Згодилися вже випробувані засоби. Обидві столичні парафії УГКЦ перебували під постійним пресингом — як інформаційним, пов’язаним із дискредитацією священиків і храмів (наприклад, із церквою Миколи Доброго пов’язували злочинну групу, яка нібито ховала в підвалі храму крадене), так і фізичним (полягав в агресивних «акціях протесту» під стінами церкви і навіть нападами на храм). Це активно висвітлювалося в медіа, які досі «пережовували» міфи радянського ще розливу про уніатів — «фашистських посіпак», «кривавих бандерівців», «масонську змову» тощо. Насіння ненависті падало на родючий ґрунт: Київ, як місто не тільки радянське, але вельми неоднорідне (як будь-яка столиця), пручався націоналізму. На цих настроях і сумнівах, що живилися переважно міфами, грали ті, кому не хотілося «втрачати Київ», поступаючись ним у кінцевому результаті не стільки уніатам, скільки українцям. Це було тим простіше, що УГКЦ в уявленні решти України (із Києвом включно) була регіональним явищем, міцно прив’язаним до Галичини, і не мислилася окремо від неї. Усе, що думали і хотіли сказати про галичан, негайно поширювали на УГКЦ і vice versa[19]. Чималу частину її керівництва складали люди, які виросли і були виховані далеко від Галичини, на поселеннях, і через це підозра до них лише зростала.
19
Vice versa (лат.) — навпаки, протилежним чином.