Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Так, Київ для УГКЦ був важким плацдармом, який не кожен зміг би взяти, тим більше — утримати. У церковному Києві на той час було «тісно» й гаряче, а дати відсіч уніатам (особливо для сил, що представляли інтереси Москви) було «справою принципу». Прихід, або радше повернення уніатів до Києва означало б для Москви історичну поразку. З огляду на те, як трепетно в Росії ставляться до своєї версії історії та «великих перемог», годі дивуватися тому, що незримі бої за Київ велися відчайдушно і з застосуванням усіх можливих важелів. Утім, появу в Києві Любомира Гузара сприйняли позитивно всі, хто не був занадто заангажований у міжправославних чварах. «Від нього всі у захваті. Буквально всі», — такою була загальна думка київської інтелігенції — як віруючої її частини (незалежно від конфесійної приналежності), так і атеїстів. Виявилося, що Гузар — саме та людина, яка не тільки найкраще підходить на роль представника УГКЦ у Києві, такої людини просто не вистачало. Без нього українське життя було неповне. У чомусь «праві» мали рацію: поява греко-католицького екзарха у Києві якщо не посилила їхні позиції миттєво, то помітно вдарила по радянських міфах, якими годували центрально- і східноукраїнський електорат «ліві». Блаженніший виявився серйозним викликом і для антиукраїнської, і для антизахідної міфології.
Під час першого призначення Гузара до Києва ці міфи ще потужно впливали на свідомість українців, тому заснувати екзархат у столиці було сміливим рішенням, яке вимагало добре підготованого виконавця. Мабуть, так само, як і Марґарет Тетчер на шахтарях і докерах, Гузар цілком міг «зламати собі шию» на Дніпрових кручах, бо тоді в напрямку так званого українського П’ємонту дивилися, м’яко кажучи, недовірливо. Не тільки в Києві в той час ставилися з прохолодою до галичан — Галичина відповідала Києву тим самим. Наче між столицею України й авангардом українського відродження лежав не скромний Збруч — легендарна «лінія поділу», а Великий Каньйон.
Галичина зберігала власні травми і таємниці. Ще були живі безпосередні учасники трагедій — ті, хто сидів у схронах, був членом боївок, був узятий зі зброєю, відбув табори, став свідком розправ, хто був викинутий зі своїх хат і з усією сім’єю вивезений до Сибіру, хто «стукав», щоб не розділити цю долю. Ті, кого «здавали», і ті, хто «здавав», дотепер жили по сусідству — і все одне одному пам’ятали. Знали — і мовчали. Тут дуже добре навчилися мовчати.
У цих людях досі жило глухе презирство до Києва, який «здався більшовикам», зрадив себе. А ще більше через те, що здав своїх полякам. Усе ще жила впевненість у тому, що якби Київ не здав ЗУНР, «усуси» ще повоювали б за столицю — регулярна армія, обстріляні в Першій світовій чоловіки, а не триста студентів під Крутами… Натомість Київ відкупився від поляків Західною Україною — і вона мала тепер із повним правом похмуро запитати у столиці словами класика: «Ну що, синку, допомогли тобі твої ляхи?..»
Галичина була погано інтегрована в Україну — не тільки тому, що декілька століть належала іншій імперії, а через те, що протягом ХХ століття вони з Києвом занадто часто виявлялися по різні боки барикад, накопичуючи образи. І якщо Волинь із Києвом могли знайти ниточку-зв’язку в православ’ї (Волинь була регіоном не менш релігійним за Галичину, і дбайливо зберігала свою православну приналежність і зв’язок із київською традицією), то Галичина мала ще й «свою» церкву, яка розділила долю й страждання своїх вірних. У тих стражданнях цей зв’язок і відособленість тільки зміцнилися. Отже, Києву галичани могли пред’явити (і пред’являли) ще й «церковний» рахунок. Звичайно, ліквідація УГКЦ та її переслідування — це політика Москви, але безпосереднім виконавцем був екзарх України, митрополит Київський і Галицький. Біди приходили з Києва, що став московською маріонеткою, «рукою Москви», яка губить своїх побратимів. Та й київські церкви — у тому числі автокефальні — не сприяли уніатам. Радше навпаки — між автокефальним рухом та греко-католиками було аж надто багато непорозумінь.