Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
«Мій покійний батько воював на Першій світовій війні, а потім був „усусом“ — так називали Українських січових стрільців. Він разом із військом рушив до Києва, але дійшов лише до Шепетівки. Він дуже переживав, що так і не мав нагоди побачити Києва. Я пригадую, коли більшовики прийшли в 1939-му до Львова (то були „перші совіти“), мій батько був книговодом в університеті. Попри те, що часи були тоді непевні, він усе думав, чи не можна б якимись способами дістати путівку до Києва? З того нічого не вийшло, а він усе повторював, що так хоче побачити столицю. Натомість поїхав до Америки, і Києва так ніколи й не бачив. Мушу щиро сказати, батько був такий захоплений тим бажанням, що воно і мене просякнуло. Я теж усе думав: от би мені колись поїхати до Києва!»
І так сталося. Блаженніший приїхав до столиці з владикою Юліяном Вороновським. Їхали зі Львова потягом 12 годин — страшенно довго. Здається, то була рання весна. Сніг уже танув, днина була захмарена, багато калабань на дорогах, тому перше візуальне враження Гузара було майже прикре. Пізніше він часто бував у Києві. 1996 року, коли став екзархом, навіть жив там недовго — мав приміщення на вулиці Різницькій. Потім мусив повернутися до Львова, але у справах часто приїздив до столиці — і завжди радо. Та вже не їхав потягом — летів літаком, тож мав інші, добрі враження від цього міста.
У Києві патріарх мав нагоду зустріти різних людей. Йому щастило, бо більшістю потрапляв на людей відкритих, із позитивним підходом до життя. Єдине, про що він шкодує, — не мав часу на те, щоби краще пізнати це місто. Та навіть просто проходити по вулицях Києва для нього була великою приємністю.
Цей перший київський період життя Блаженнішого був дуже коротким — усього півроку. Тим не менш, саме цей момент засвідчує вихід Української греко-католицької церкви з регіонального гетто, саме тоді вона заявила про себе, як про церкву для всієї України, що стало вагомим фактором внутрішньої політики країни. Церковне керівництво розуміло необхідність цього кроку. Це була ознака того, що УГКЦ із об’єкта чужих політичних розкладів, як це було у період катакомб і виходу з них, перетворюється на суб’єкт. Період, коли вона була лише ставкою в чужих іграх, добіг кінця.
Це було першим виходом на велику політичну сцену і для Любомира Гузара, який майже миттєво завоював симпатії столичної публіки і, що не менш важливо, зміг уповні проявити свої таланти. Тут, у Києві, він знову приймає на себе роль посланця. Тепер уже цілої плеяди патріархів — від митрополита Андрея Шептицького до патріарха Мирослава Івана Любачівського. Цей його приїзд означав не тільки повне й остаточне повернення УГКЦ на батьківщину, але і її претензію на становлення київською, а отже, і всеукраїнською церквою.
Злі язики не втомлювалися висувати версії, одна саркастичніша за іншу. Говорили, що Гузар «утік» зі Львова, де ніколи й нікому не було легко, де йшла постійна боротьба між «місцевими» і «діаспорними», «лібералами» й «консерваторами», «патріархістами» й «ватиканістами» — неважливо, між ким, головне, що по жодному килиму ніхто не міг пройти спокійно і впевнено. Подейкували також, що його «прибрали» зі Львова, як особливо небезпечного і сильного гравця. Ще однією версією було припущення, що Гузара відправили до Києва з тим самим формулюванням, із яким віддали пост прем’єр-міністра Марґарет Тетчер: щоб «зламав собі шию». Адже це не жарт — призначити у Київ греко-католицького екзарха! У той час, коли у столиці в гарячих суперечках і конфліктах ділили сфери впливу між МП, КП і УАПЦ, жодна з цих церков не мала ані найменшої симпатії до греко-католиків. Із УГКЦ мирилися, допоки вона не виходила за межі трьох областей, що складають історичну Галичину, залишаючись у статусі регіональної. Призначення екзарха УГКЦ до Києва неминуче розглядалося як посягання на чужу територію і не могло не стати приводом для сплеску голівару[18].
18
Голівар, або голівор (від англійського holy war — «священна війна») — сленгове позначення гарячих суперечок серед прихильників конкуруючих ідеологій.