Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
З точки зору Галичини, Київ був занадто «совєтизований» і не просто «русифікований», але «москвізований» для керування національним відродженням. У цьому судженні, на жаль, багато правди. Але історичні образи й глухе роздратування, що раз у раз демонстрували українці за Збручем, не додавали симпатій, ліпили зловісний образ «западенця-націоналіста» для залякування пострадянського електорату. Радикальні націоналістичні настрої, чужі більшій частині совєтизованої України, здавалися їй навіть небезпечними. Додайте до цього безліч провокацій і вкрай низький рівень суспільних дискусій того часу, і вас не здивує потужне роздратування двох центрів тяжіння України — Києва і Львова.
Не знаю, чи були керівники УГКЦ свідомі того, що від їхнього успіху в Києві залежить цілісність країни? Вони, зрозуміло, виходили у першу чергу з потреб УГКЦ, адже «регіональна церква» завжди залишатиметься на марґінесах, під загрозою провінціалізації й тиску з боку національних церковних «гігантів». Поза тим, сама греко-католицька церква, лишаючись виключно «галицьким явищем», могла виявитися чинником подальшої провінціалізації Галичини, фактором її відокремленості й автономізації. Тенденції до цього були, і досить сильні. Не так давно в Галичині доволі активно обговорювали виокремлення, посилаючись на свою відмінність від решти України. Сам Гузар одного разу з прихованим роздратуванням зауважив: «Знаєте, ми часом любимо поговорити про те, що Галичина — це щось особливе, це „П’ємонт“, тому треба дякувати Богу, що багато галичан були змушені виїхати — вони побачили, що є на світі щось інакше, щось більше, ніж Галичина. От якби Бог цих людей ще більше перетер у тій макітрі, ще більше розсіяв — підіть, подивіться, який великий світ, який він різній, як багато в ньому праці! Ніколи не треба думати про себе, як про щось особливе, думати зверхньо».
Тепер, коли межа «усвідомленої України» пересунулася від Збруча далеко на схід від Дніпра, про це дивно згадувати. Але тоді утвердження УГКЦ на київських пагорбах, перетворення її на всеукраїнську церкву виявилося чималим внеском в інтеграцію Галичини в Україну. Залишившись регіональною, УГКЦ мала всі шанси стати вагомим фактором галицької окремішності та в перспективі, цілком можливо, сепаратизму. На щастя, на той момент «біля керма» в церкві виявилися люди, далекі від провінційності та ізоляції, люди, виховані «у розсіянні», громадяни світу, які мислили грандіозними проектами, утілювали свою мрію про національну церкву в Україні. Такою людиною, зокрема, був Любомир Гузар, який чи завдяки вихованню поза Галичиною, чи іншим обставинам зумів опинитися «по обидва боки». У Києві він знайшов те, чого йому дуже не вистачало на рідній Галичині.
«Між Києвом та Галичиною існувала дуже поважна різниця, — розповідає Блаженніший. — Знаєте, мушу сказати таку річ. Західна Україна до 1939 року чи навіть до 1943-го мала свій дуже особливий характер. Це було місце із західноєвропейською ментальністю. Львів мав такий, я би сказав, французький характер. Будинки дуже гарні, вітрини в крамницях вишукані. Люди, із якими я спілкувався до 1944 року — за польських, німецьких часів, — це була інтелігенція, одначе вони мали дуже провінційну ментальність. Думаю, це ще лишилося з австрійських часів, бо нарід, який там жив, мав дуже мало нагоди відвідувати Європу чи інші країни. Це була австрійська провінція, пізніше — польська, у кожному разі, українці були окуповані. Окупація — це не лише політичне явище, це ще й стан душі. Хоча було багато інтелігенції, як-от мої батьки та їхнє коло, ментальність міста була провінційна. Один український філософ увів таке поняття — «галичанство». Для тих людей Галичина була початком і кінцем. Натомість коли я приїхав до Києва, то зустрів тут багато людей, які, попри радянську ментальність, мали державницьке мислення. Широке мислення. Для них Україна — то було щось велике. І для мене було дуже приємно те почути. Це мені дуже подобалося у киянах. Я розумію, що коли кажу «кияни», то маю на увазі не обов’язково людей, тут роджених — вони могли бути приїжджі. Але я мав нагоду зустріти їх саме в Києві — людей, які не були аж такою мірою провінціалами».
Розділ 8. Крок на Схід
Можна лише гадати, здогадувалося керівництво УГКЦ чи ні, яке значення для цілісності України, єднання Київської та Галицької Русі має їхній «крок на Схід». У чому немає сумнівів — київський політичний бомонд навіть не думав про це, інакше бажання греко-католицької церкви облаштовуватися в Києві не наражалося б постійно на глуху, пружну стіну відчуження.