Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Можливо, не тільки, як духівник. «Дати можливість вирости» — цілком природна адміністративна формула для притомного керівника, який знає, що зростання талановитих працівників (не лише суто адміністративне, але й творче, професійне) прямо пропорційне успіху й прибутку цілого підприємства. Але для травмованої пострадянської свідомості, яка навіть у комерційній сфері перейняла тільки зрозумілі для себе риси глобальної корпоративної культури, це було аж надто сміливо. Набагато зрозуміліше і практичніше поводилися ті керівники, які ревно стежили за тим, щоб «занадто розумні» вчасно покидали борт корабля.
Гузар розумів: його кораблю не загрожують ані розумні, ані ініціативні. Навпаки — він відчував брак і тих, і інших. Він розумів, що взятися їм немає звідки — тільки вирости прямо тут, на борту. Адже жодних інших українців — у тому числі священиків — він не мав. Потрібно вирощувати з тих, які були навколо, людей, здатних у перспективі прийняти на себе управління церквою. Робити їх іншими. «Зрощувати їх у свободі», яка ніколи не є вседозволеністю (це він не втомлювався підкреслювати щоразу), але завжди є відповідальністю.
Готовність дослухатися до думок інших і давати хід їхнім ініціативам зміцнювалася усвідомленням власної обмеженості. Гузар вважає себе «посереднім адміністратором» і визнає, що управління для нього — чималий тягар. До того ж, він завжди пам’ятав про те, що його досвід — особливо український — дуже обмежений. Цікаво те, що й усвідомлення власних слабкостей, і спосіб їх компенсації рівною мірою видають у ньому політика й адміністратора з іншого світу: він дослухався до тих, хто краще від нього розумів реалії, а не намагався змусити всіх довкола прийняти за реальність те, що вважав за потрібне.
«Я не є адміністратор. Не маю того дару, — визнає Блаженніший. — Власне, адміністрування було для мене найбільшим випробуванням. Я був радий, коли прийшли владики, які мені допомагали. Я не маю дару менеджера — людини, яка має координувати все. Для мене це було поважною проблемою. На додачу я лише пізнавав Україну. Спочатку то був Львів. Коли ми виїхали, Львів мав 300—400 тисяч населення, а приїхав я вже у майже мільйонне місто. Церква також сильно змінилася. Я старався на підставі свого досвіду провадити справи, і це не завжди добре вдавалося. Наведу приклад. На початку Великого посту звичайно я запрошував парохів до собору святого Юра — поговорити, на що ми звертаємо особливу увагу вірних нашої церкви у цей період. Пригадую, я назвав священикам кілька речей — пияцтво і щось іще. Коли я закінчив ту промову, встає один священик і поважно каже: „Владико, ви не знаєте Львова. Львів — то святе місто!“ Це не був жарт! Він цілком правдиво не бачив потреби щось у Львові поправляти. Мене це дуже заскочило. Був і противний випадок. На якійсь зустрічі, де було багато священиків, зайшлося про минулі часи. Встає один отець (виглядало, що він добре знав ситуацію, що була за більшовиків) і каже таку річ: „Отці, не забуваймо, як ми поводилися за радянських часів“. Я так зрозумів, хоча й не відразу, хтось співпрацював із владою. Але що мене найбільше вразило — те, що ніхто не запротестував. У такі моменти я розумів, як мало знаю про реальне становище у своїй церкві».
Так, відкриваючи реалії пострадянського суспільства, у якому він був покликаний служити, і своєї церкви, яку мав провадити й розбудовувати, Гузар-керівник допомагав УГКЦ намацувати шлях у майбутнє, не надто зосереджуючись на травмах. Він часто називає українську історію драматичною, але в цих промовах ніколи немає страдницького пафосу. Це констатація факту. Якщо у більшості промовців на тему «як ми страждали» з цього випливає, що нам тепер за це щось «належить», у Гузара цієї впевненості, що «нам винні» ви не знайдете: у нього завжди домінує «нам слід зробити». Важко сказати, що тут відіграє визначальну роль — те, що він майже не зазнав цих страждань, або те, що минулі травми — занадто важка ноша, яка заважає рухатися в майбутнє.