Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Розділ 9. Церковна політика: «стиль Гузара»
Роль Любомира Гузара на українській політичній арені важко оцінити — і по суті, і за масштабом. Він ніколи не прагнув присутності на ній, але кожен із політиків уважав за велику удачу бути поміченим поруч із ним. Блаженніший не шукав їхнього товариства, але й не уникав. Поруч із політичними діячами був настільки іншим, що часом здавався чужим усьому, що відбувається навколо.
Гузар справді був далекий від тієї політики, яку ми звикли бачити на екранах телевізорів. Він розуміє її цілком в інший спосіб — не так, як люди, виховані в СРСР. І не лише ті з них, хто «перестрибнув» у вишиванки з райкомівських крісел, а й ті, хто за радянських часів чинив опір системі. Причина досить проста: Любомир Гузар ніколи не жив за тоталітаризму. Він був вихований у демократичній країні, в атмосфері громадянського суспільства, де компроміс означав згоду сторін, досягнуту в діалозі, а не угоду із совістю, як чомусь це часто вважали в нас. Під таким викривленим пострадянським оглядом Блаженнішого можна назвати «безкомпромісним». Попри всю м’якість інтонацій і ввічливість манер, відкритість у діалозі, його неможливо схилити до надто простих і сумнівних схем, якими мислили наші політики — або не дуже освічені й розумні, щоб будувати хитромудрі комбінації, або занадто цинічні, щоб витрачати на це сили. Власне, у рамках тієї політики, яку вони будували (вона мала короткострокову перспективу й була спрямована переважно на задоволення власних інтересів), примітивні схеми працювали цілком задовільно. Зрештою, перші 20 років незалежності України влада переважно відтворювала стару радянську систему, трохи корегуючи її під власні потреби, але залишаючи докорінно незмінною. Або, скоріше, система, як змія, скинула стару ідеологічну оболонку, яка їй уже не личила, але навіть не збиралася відмирати.
Якою могла бути доля нашої країни, якби її керівництво й суспільство в цілому мали щире прагнення скористатися з історичного шансу — дати можливість розвиватися вільно, без обмежень та спотворень з боку ідеологічних компрачикосів[20], які «виправляли» все українське під схеми «радянської нації»? Якби до керівництва України прийшли люди, здатні мислити ширше миттєвого інтересу, не боягузи і з більшою уявою? Вони навіть для самих себе змогли б досягти значно більшого. Принаймні, ми можемо на це сподіватися, виходячи з прецеденту — відродження УГКЦ, яке цілком можна сприймати за такий собі «умовний спосіб» для України.
Можна, звичайно, вважати, що УГКЦ просто пощастило або, як сказала б віруюча людина, такий був промисел Божий. У кожний визначальний момент історії в її керівництві знаходилася найбільш відповідна особа. Йосиф Сліпий, Мирослав Іван Любачівський і нарешті Любомир Гузар — жодної випадкової людини у плеяді патріархів УГКЦ протягом ХХ століття. Кожен у власний спосіб відповідав моменту, найкращим чином міг виявити свій талант. «Коли потрібно було відстоювати позиції церкви, її провідником був Андрей Шептицький, коли треба було за церкву терпіти — патріарх Йосиф Сліпий, який провів у таборах 18 років. Для відродження цієї церкви в діаспорі був покликаний Мирослав Любачівський. Коли треба було розбудовувати церкву у вільній Україні — Любомир Гузар. Кожного разу очільник церкви мав саме такі риси, навички, які найкраще відповідали потребам часу», — зазначає керівник прес-служби УГКЦ отець Ігор Яців.
Любомир Гузар фактично очолив церкву 1996 року, прийнявши посаду єпископа-помічника. Це призначення, за його власним визнанням, стало для нього сюрпризом: він тільки-но почав «обживатися» в Києві як патріарший екзарх, коли був змушений повертатися до Львова. Коли в жовтні 1996-го єпископи зібралися на Синод, з’ясувалося, що Любачівський у важкому стані й потребує помічника. Вибір був зроблений на користь Любомира Гузара. Він поквапом передав справи київського екзархату, а сам поринув у проблеми цілої церкви. Відтоді він фактично керував УГКЦ, і саме з його іменем пов’язаний її бурхливий розвиток. Перефразовуючи популярний афоризм про «батька народів», Гузар прийняв регіональну церкву, яка перебувала в доволі неспокійному стані, а залишив своєму наступнику всеукраїнську церковну структуру, наділену чи не найвищим авторитетом у суспільстві.
20
Компрачикос (від ісп. сomprachicos — скупщик дітей) — термін, яким Віктор Гюго в романі «Людина, яка сміється» охрестив злочинне угруповання торгівців дітьми, що складалося в основному з контрабандистів, бродяг та жебраків. Часто компрачикоси спотворювали викрадених дітей.