Dolce Vita, або Кінець гламуру
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-86-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Dolce Vita, або Кінець гламуру». Краткое содержание книги:
Це книга про любов, дуже земну і всепоглинаючу.
Наскрізь фальшива і підступна, вона довго намагалася потоваришувати зі мною. Своїх подруг, як згодом виявилося, у неї не було. Мій погляд при нашій першій зустрічі: «Я тебе наскрізь бачу, стерво» охолодив її запал щодо мого чоловіка. А десь за півроку мій полковник уже шукав собі іншого референта, бо Анничка виходила заміж за нашого вдівця зі стажем.
Генерал мало не млів від її поцілунків і обіймів на їхньому весіллі. Різниця у віці і те, що вони виглядали, як дідусь і онучка, його мало турбувало.
— Доведеться новий гардероб купляти, — провадила далі генеральша. — Я думаю, для чого такі гроші витрачати? Одяг для вагітних дорогий! Піду на секонд-хенд. Правду я кажу?
— Ага, — киваю головою.
«Генерал — скупердяй. Це точно. Інакше ходив би він у спортивному часів соціалізму?!»
— А може, в тебе щось залишилося? — питає генеральша.
— Аню, ти що! Це ж було триста років тому!
— Ти бачиш, Анничко, яка Люба стара?! — жартує її чоловік, раптом з’явившись у дверному проході. — Але ще зовсім нічого!
І нахабно щипає мене за зад. Вже зовсім п’яний! Я обурено підводжу очі. Василь, слава Богу, нічого не помічає, бо тільки-но заходить на кухню.
— Що ж ви так довго, баришні?
— Ми хотіли дати вам можливість поговорити про справи, — відповідаю. — Але якщо ви уже все вирішили, то ми йдемо.
— Пані Любо, — у кухню заходить Петрівна із банкою маринованого сальця. — Погляньте, що я знайшла?
— О-о, — захоплено вигукує генерал.
— Те, що треба! — підтримує його Василь. — Петрівно, ти молодець! Нагадай мені про преміальні наприкінці місяця.
Він теж вже добряче напідпитку. Дуже розпатякався.
— Дякую, Василю Васильовичу. Зараз усе наріжу і принесу.
— Не треба, я сама, — не хочу йти у сад.
Ненавиджу п’яних! Хай собі там між собою спілкуються про своє, військово-будівельне…
— Ви вже можете іти відпочивати. Ми тут якось вже самі, — кажу Петрівні.
— А як же…
— Ідіть-ідіть, — наполегливо сплавляю свою домогосподарку. — Мені Аня допоможе.
Генеральша презирливо кривить губи і косо глядить на мене. Я їй підморгую, мовляв, зайві вуха.
Петрівна вибачається і йде у свою кімнату.
— А що там у «Євробуді»? — запитую Аньку, аби не мовчати.
— Ти чоловіка свого питай, а не мене. Це ж його компанія.
— А ми з ним не говоримо на виробничі теми — нудно. І новин він ніяких не знає. Не цікавиться «кулуарами».
— Ніби нічого новенького, — опустивши густо нафарбовані повіки, відповіла вона.
Анька постійно навідується на своє колишнє місце праці. Продемонструвати свій добробут, так би мовити. А заодно товаришує, якщо можна так сказати, з новим референтом мого Васьки, Оксаною. Цікавиться усіма плітками, а потім їх переповідає уже в редагованому варіанті.
— Як це так? — зображаю подив. — «Нічого». Не може бути!
— Та просто останнього разу я так і не зустрілася з Оксанкою, бо вони там з твоїм Василем якісь документи готували. І навіть під час обідньої перерви.
— Баришні! — лунає з вулиці майже сценічний бас Гната Петровича. — Ідіть до нас! Шашлик охолоне.
— Ой, мабуть, треба йти, — поспішно збирається молода генеральша. — Тільки ще води з собою захоплю, ага?
— Бери, звичайно! Якщо тобі сік не до вподоби…
Ми просиділи майже до ранку. Через півгодини, як вони поїхали, почало світати. Анька заснула у машині ще раніше, намагаючись таким чином підігнати чоловіка.
Сподіваюся, генерал залишився задоволеним. Тільки Аньчине мовчання здалося мені якимсь підозрілим. Вона ж неперевершена пліткарка!
Детективи
У понеділок зранку я взялася за здійснення плану, який склала ще в Туреччині. Тобто «зранку» — це голосно сказано, бо ранок для мене починається десь об одинадцятій.
Васька залишив мені свого службового ланоса, і я, ніким непомічена, поїхала під Рішардову мануфактуру на Левандівку.
Було близько першої. Якраз починалася обідня перерва. З прохідної керамічної фабрики, де Лянин чоловік орендував приміщення, почали виходити люди. Рішардова машина не виїжджала.
Я нудилася у засідці аж до кінця робочого дня, коли нарешті у воротах з’явився його автомобіль. Я завела двигун і, з зусиллям витиснувши передачу, поїхала слідом. Він покружляв трохи по місту. Тоді заїхав у боулінг в готелі «Турист» на Коновальця і там застряг. Я терпляче очікувала його у сквері навпроти.
Машини усе під’їжджали, і коли о десятій вечора мені вже захотілося спати і їсти, я оцінила важку роботу нишпорок. Хоча їм же за це платять добряче бабло! А я десь глибоко в душі почувала свою давню провину перед Роксою.