Азартні ігри з долею
- Автор: Брешан Иво
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-141-9
- Переводчик: Ірина Маркова
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Азартні ігри з долею». Краткое содержание книги:
«Азартні ігри з долею» не вписуються у канони банального детективу чи трилеру, бо за історією про пошук вбивці криється кохання, випробуване сумнівами, болем, війною, часом; міцна чоловіча дружба, психологічний конфлікт бажаного і дійсного та боротьба головного героя у пошуках себе у повоєнному світі.
Ця трагічно-проста історія не читається похапцем у транспорті, адже стежачи за розмовами героїв про долю, гру, життя та смерть, спостерігаючи за перебігом подій, ви захочете повертатись на сторінки книги знову і знову.
— А про що йшла мова?
— Ні, ні, не можу вам цього сказати. Ніяк не можу. Ні вам, ні комусь іншому.
— Принаймні, має це якийсь стосунок до Аниного зникнення?
— Немає ніякого. Коли я вас про те питав, я навіть не знав, що вона в готелі. До того ж, це настільки абсурдно, що я... та неважливо... Я спізнююсь на автобус. До побачення, професоре!
З цими словами Серафін вилетів з квартири, як вихор, і швидко збіг сходами вниз.
«Ось тепер це справді finite la commedia,» — подумав Франко і знову ліг, цього разу геть спустошений і без будь-яких думок у голові. Нарешті розібравшись з цим випадком, особливо з тим, що стосувалося його сумнівів і підозр та врешті вважаючи його абсолютно завершеною справою, професор вирішив взагалі більше не займатися Дудою ні в який спосіб. Зрештою, тепер це могло б спричинити небажані наслідки. Доки Ретель перебував під підозрою, Тюдор мав сяке-таке виправдання своєї участі в парі. Але тепер, коли було розставлено всі крапки над «і» й стало зрозумілим, що мова йде про когось, чию особистість ще не встановлено, усе подальше розслідування та участь у ньому могли б породити в Тюдорові сумніви, що він це робить в ім’я чогось і заради якоїсь високої мети. Врешті, тут вже більше не йдеться про воєнний злочин десятирічної давнини, а й про два свіжих випадки, на розслідуванні яких поліція (особливо тепер, коли Ретеля було випущено з-під варти) зосереджує свою увагу. «Нехай чорти забирають того Дуду, хай буде хто буде, — подумав він, — найкраще для нього буде припинити заняття усім цим і повернутися до свого усталеного способу життя, прогулянок містом та гри в карти!»
Розділ 8
ранко повністю відновив давні звички та навіть майже забув про парі, коли за кілька днів, саме коли він збирався на прогулянку, у квартирі задзвонив телефон. То був Бонетті.
— Чому ти не приходиш до мене? Наче наша гра вже більше не продовжується...
— Не знаю, з якого дива маю й далі приходити. Я визнаю, що програв і віддам тобі ті двадцять тисяч, які винен, якщо ти про це натякаєш.
— Мова не про це. Не сумніваюсь, що ти хочеш їх повернути. Проте гра ще не добігла кінця, чоловіче.
— Як на мене, то якраз навпаки. Особливо тепер, коли ти все розповів поліції.
— З’явилися деякі нові обставини, через них гра триває, та вже за іншими правилами. Зрештою, я не можу розповідати тобі про це телефоном. У мене тут сидять люди, які хочуть з тобою поговорити. Тому приходь сюди якомога швидше!
Тюдорові не залишалося нічого іншого, як відкласти свою прогулянку, взяти двадцять тисяч, які завинив Бонетті, і піти до готелю. Коли він зайшов у кабінет директора, там, окрім самого Бонетті, сиділо ще двоє. Одного з них він знав з вигляду. То був молодик міцної статури, елегантно вдягнений і коротко підстрижений, і все, що Франко знав про нього — те, що він працівник поліції, де був якоюсь великою шишкою. Другий, взагалі незнайомий, був старший, років п’ятдесяти, посивілий, високий, зі шляхетними манерами, які більше пасували дипломатам, а не поліціянтам. Бонетті, не зволікаючи, представив їх йому:
— Франко, це пани з поліції. Тутешнього начальника, пана Жміре, ти знаєш, а це пан Дідович, помічник державного прокурора в Загребі, керує розслідуванням у справі пакрацького злочину. Сідай і слухай!
— Пане Тюдор! — почав розмову цей самий Дідович. — Я вже вашому колезі, в принципі, пояснив суть справи, а тепер поясню вам. Для нас винятково важливо розслідувати цей випадок та закрити всі питання. Аби нас Європа прийняла до себе, мусимо їй продемонструвати своє демократичне обличчя. А це значить добитися розкриття усіх воєнних злочинів, а отже, і цього. Однак, тут ми певним чином зайшли в глухий кут, тому що досі нічого не знаємо про винуватця злочину. Два останніх випадки цілком ясно показують, що він у Дубровнику. А ви нам дуже допомогли б у з’ясуванні його особи та в розкритті злочину.
— Ми?! Звідки у вас взялася ця ідея? Ми в очі не бачили Дуди! Ви маєте в Пакраці людей, які його бачили так, як я оце вас. Я вже не кажу про тих, що служили в його підрозділі.
— Не ображайтесь, пане Тюдор, здається, ви справді необізнані в цих питаннях. Якби ті люди почали з’являтися у Дубровнику, то Дуда зрозумів би, що поліція йде за ним по п’ятах, і вмить розчинився б у повітрі. Ситуація мусить розвиватися, як і зазвичай...
— В якому сенсі «як і зазвичай»?
— Розумієте, почувши про вашу гру, назвімо її так, першої миті мені це видалося дуже підозрілим. Я подумав, йдеться про якусь каверзу, підставу, за допомогою якої Дуда намагається вийти сухим із води. Я навіть хотів викликати вас до себе для допиту. Але пан Жміре розповів мені докладно про вас... і про ваш оригінальний стиль життя... тож у нас з’явився абсолютно новий задум. Однак, хай він сам пояснить.