Азартні ігри з долею

Франко повернувся до узвичаєного плину життя. Утім його не переставав муляти здогад, який з’явився після того, як він почув задум поліціянтів, що у загальній картині чогось не вистачає; наче треба вставити лише один камінчик у мозаїку, аби панно стало цілісним. Він довго намагався пригадати, що б то могло бути, а тоді йому сяйнуло, і то зовсім випадково, під час покера, коли один із гравців встав і сказав, що мусить їхати в Чіліпи на аеродром, аби когось зустріти. Ось воно що! «Це священик у Чіліпах, — вигукнув його внутрішній голос.» З ним він ще не спілкувався. Йому згадалося, що саме від нього Ретель дізнався про смерть дядька і тільки по приїзді туди виявив, що все виявилося непорозумінням. Тут щось не збігається. Як може сільський священик плести настільки хитромудрі інтриги? І знову ж таки, як він міг повідомити Ретелеві страшну звістку, якщо, згідно з почутим від місцевих, всі у Чіліпах напевно знали, що насправді сталося? Ось та остання деталь, якої бракувало в мозаїці; щілина в мурі, крізь яку промінь підозр падає на Ретеля. Хоча він і вирішив більше нічого не розслідувати, проте Тюдор не встояв перед спокусою знайти відповідь і на це єдине запитання, яке з якоїсь причини досі його турбувало.

Наступного дня, не гаючись, він знову поїхав у Чіліпи, щоб поговорити з тим священиком, отцем Влахом, наскільки він пам’ятав. Він знайшов його, коли той обкопував сад поряд із церковним подвір’ям. То був старий чоловік, повністю сивий і трохи згорблений. Тюдор представився, а тоді попросив його трохи уваги, оскільки має до нього кілька запитань. Отець Влахо здався йому дуже гостинним і привітним; відразу повів його на церковне подвір’я, присунув йому крісло, а економка поставила перед ними на стіл пляшку домашньої ракії і кошик сушеного інжиру. Спершу Тюдор, аби завоювати прихильність отця Влахи, розповів йому трохи про себе; про те, що тривалий час був професором у гімназії і що тепер на пенсії, мимохідь згадав і Серафіна як свого колишнього учня. Здається, і Тюдор отцю Власі сподобався, йому хотілося з кимось поговорити; він почав йому жалітися на біль у кістках і старість; і врешті сказав, що зовсім скоро він піде на той світ. Тільки коли в його тираді настала перерва, Тюдор перейшов до діла:

— Отче, чи пам’ятаєте ви, як Серафін прийшов до вас, думаючи, що його дядько помер і цього дня його ховатимуть?

— Як не пам’ятати! Це мене тоді страшенно здивувало. Не знаю, як він взагалі до цього додумався.

— То, виходить, не ви його сповістили?

— Боже збав! Я послав звістку, але не ту, що дядько мертвий. Я просто розповів, як воно все було: що він знепритомнів, коли падав, і що його відвезли в дубровницьку лікарню. Я подумав: було б добре, якби небіж його навідав.

— А чи був хтось, хто подумав би, що старий Ретель мертвий і почав всюди поширювати таку плітку?

— Ніхто не міг подумати. Ще менш ймовірно, що хтось почав би ширити таку плітку, старий-бо майже одразу після падіння отямився.