Азартні ігри з долею
- Автор: Брешан Иво
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-141-9
- Переводчик: Ірина Маркова
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Азартні ігри з долею». Краткое содержание книги:
«Азартні ігри з долею» не вписуються у канони банального детективу чи трилеру, бо за історією про пошук вбивці криється кохання, випробуване сумнівами, болем, війною, часом; міцна чоловіча дружба, психологічний конфлікт бажаного і дійсного та боротьба головного героя у пошуках себе у повоєнному світі.
Ця трагічно-проста історія не читається похапцем у транспорті, адже стежачи за розмовами героїв про долю, гру, життя та смерть, спостерігаючи за перебігом подій, ви захочете повертатись на сторінки книги знову і знову.
Тюдорові відлягло від серця; адже не станеться того, чого він так боявся. Окрім того, він почувався людиною, яка прагнула дістатися далекої та невідомої мети, готувалася до того, що їй потрібно подолати довгий, тернистий шлях, коли несподівано виявилося, що вже туди прибула й мети досягла. Всі його двоїстості й неточності одної миті склалися і більше не було нічого, що лишило б йому бодай трохи місця для сумнівів. Незважаючи на те, що він мав причини бути незадоволеним усім цим, бо вже було цілком ясно, що він не тільки безповоротно зіпсував гру, а й його розслідуванню настав кінець; йому ж, навпаки, було дуже приємно, що все саме так закінчилось. Він напрочуд тонко відчував: Ретель навіть перебуваючи під підозрою, був з якоїсь причини йому симпатичний; хоч він і сам не відав, чому. Через це відразу ж з якоюсь веселістю він поскидав з одного стільця на підлогу брудні речі й запросив Ретеля сісти. Якийсь час ніхто з них нічого не казав; Ретель аж ніби трошки зніяковів, не знаючи, з чого можна розпочати, а Франко, оскільки відчував перед ним провину, шукав слова-вибачення, які чомусь ніяк не знаходилися. Врешті-решт, він вирішив зайти здалеку:
— Насамперед я хочу сказати, що неймовірно радий, що з тебе знято всі підозри. Тепер ми зможемо вільно розмовляти про щось інше...
— Я приблизно знаю, що вас цікавить. Але спочатку дозвольте мені дещо у вас запитати. Через це я, власне, й прийшов. Вважаю, що маю на це право, оскільки, як я зрозумів, все це почалося з вашої легкої руки. Я знаю, бо директор Бонетті розповів поліції, звідки в нього з’явилася ця ідея, що я можу виявитися Дудою. І про ваше парі усе розповів. Тож я дуже прошу вас сказати, що вас підштовхнуло до того, аби підозрювати мене? Це щось настільки сильне, раз ви пішли так далеко, що навіть побилися об заклад.
— По-перше, час, коли ти був відсутній у нашій військовій частині. Про це мені розповів Бельо. А це повністю збігалося в часі з появою і перебуванням у Пакраці Дуди.
— А Бельо розповів вам, що не лише мене тоді відправив на завдання? Було ще четверо хлопців з нашого підрозділу.
— Але тільки ти міг бути Дудою.
— Помиляєтесь. Я знаю, куди кожного з них послано. Жодного не направили до Пакраца. Окрім того, послано було достатньо бійців і з інших підрозділів. Тоді тут настало затишшя, а там розпалилися бої з новою силою, тож багатьох скерували туди.
— Далі! Ти запевняв мене, що вбити когось під час війни — це не злочин, а щось, що посилає нам доля! І це безпосередньо після того, як прочитав статтю про Дуду...
— Мене це питання турбувало не щодо Дуди, а щодо себе. Під час боїв коло Осієка я був снайпером і знищив багато ворогів. До того ж, тоді, коли нам це ніякої особливої користі не приносило. Людина мирно обідає, а я беру його на приціл і... з Богом! Без будь-якої причини чи передумов. Я отримав такий наказ і цілком йому підкорявся. А міг би ці душі не відправляти на той світ чи принаймні лише ранити їх; ніхто б цього не дізнався. Ось через це я усі десять років не можу спокійно спати.
— А чому ти так поводився, коли запізнився на корабель? Лендич згадував, які коники ти викидав, коли того ранку прийшов до нього. Ти не мав для того об’єктивних причин. Звичайно, вона була трохи розчарована, коли ти не з’явився, і я це бачив. Але вона знала, що ти маєш якісь проблеми в сім’ї, через які можеш спізнитися.
— Я мав причини... Вірите, коли ми зустрілися у Цавтаті, у нас знову воскресла давня любов із Осієка. Навіть з більшою силою, ніж тоді; у той час нас постійно відволікали якісь бомбування... атаки...завдання... ми не могли бути разом стільки часу, скільки хотіли. Тепер ми це навіть з надлишком надолужили; розумієте, взагалі... Ми мали грандіозні плани. По прибутті до Рієки вона б розірвала заручини з нареченим, ми побралися б, а тоді б поїхали у весільну подорож за кордон. Все вже було вирішено; я мав їхати з нею, і навіть купив квитка та забронював каюту на кораблі, коли дістав ту звістку про дядька...
— Чому ж ви не відклали поїздки? Ти міг узяти її з собою у Чіліпи, а потім ви поїхали б якимось іншим транспортом.
— Не було змоги. Похорон мусив бути в другій половині дня, а вона з деяких причин мала вранці бути в Рієці. Через це вона вмовляла мене не їхати в Чіліпи, а вирушити з нею. Коли я їй сказав, що відразу ж після похорону поїду автобусом до Рієки і навіть встигну туди раніше за неї, навіть не захотіла чути це. Ми трохи полаялись, і вона поставила мені ультиматум: якщо не буду завтра вранці на кораблі, то можу взагалі потім не їхати до неї, оскільки, з її слів, мушу просто забути про її існування. Тоді я знайшов рішення: поїхати у Чіліпи лиш для того, аби висловити співчуття родині дядька, а тоді відразу ж мчати на корабель, проте, як ви знаєте, не встиг.