Азартні ігри з долею
- Автор: Брешан Иво
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-141-9
- Переводчик: Ірина Маркова
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Азартні ігри з долею». Краткое содержание книги:
«Азартні ігри з долею» не вписуються у канони банального детективу чи трилеру, бо за історією про пошук вбивці криється кохання, випробуване сумнівами, болем, війною, часом; міцна чоловіча дружба, психологічний конфлікт бажаного і дійсного та боротьба головного героя у пошуках себе у повоєнному світі.
Ця трагічно-проста історія не читається похапцем у транспорті, адже стежачи за розмовами героїв про долю, гру, життя та смерть, спостерігаючи за перебігом подій, ви захочете повертатись на сторінки книги знову і знову.
— Серафіне, ти не договорюєш усієї правди. Якщо це була настільки велика любов, як ти мені її описуєш, це непорозуміння — не катастрофа, якої не можна було б виправити. Окрім того, похорон дядька — не така вже й буденна річ. Ана ж, наскільки я її знаю, не видається мені настільки егоцентричною особою, яка б цього не зрозуміла.
Ретель на мить замислився. Було видно, що він потрапив у складне становище; і не знав, що йому казати. Тоді раптово, наче скидаючи тягар з себе, промовив:
— Буду щирим, професоре. Ваша правда; річ не в цьому. Ми домовились: якщо встигну — добре, якщо ні — побачимось вже в Рієці. Але я останньої миті зрозумів, що їй загрожує велика небезпека, якщо вона сама попливе на кораблі. Я зробив усе, аби встигнути на борт до того, як судно рушить від берега. Я хотів забрати її з корабля, а тоді б ми разом поїхали на чомусь іншому.
— Якої це останньої миті? Коли ти приїхав у Чіліпи?
— Так. Коли я зрозумів, що звістка про смерть дядька — це не звичайне непорозуміння, а навмисна дезінформація.
— Думаєш, це справа рук Дуди?
— Не знаю. Може, він, може, хтось інший. У будь-якому разі, зроблено все можливе, щоб вона опинилась на кораблі сама, без мене.
— З усього сказаного я роблю висновок: Ана мала при собі щось потенційно небезпечне для тієї людини?
— Він думав, що мала. Біда в тому. Ми лише пішли на той нещасливий симпозіум, де вона поспілкувалась з якимось іноземцем, а той все побачив. Та не розпитуйте мене далі про це, професоре, прошу вас, бо все одно я не зможу розповісти вам докладніше. Я дав слово, що буду німим, як могила. До того ж, це й мене може поставити у скрутне становище.
— Добре, не наполягатиму. А кому ти так вперто дзвонив на мобільний в Лендича?
— Спершу їй на мобільний. Мені не вдавалось додзвонитись, бо телефон постійно був вимкнений. Це лише підтвердило мої страхи, тож я почав телефонувати своїм друзям і приятелям... одному, що працює в «Атласі», аби він допоміг мені глісером наздогнати «Славію». Він сказав, що не може на це піти без дозволу директора, а того якраз нема на робочому місці. Тоді я почав телефонувати іншому другові, аби він позичив ягуара. До півдня я б встиг в Оребич і зміг би сісти в Корчулі на корабель. Знов не вийшло. У конторі з оренди автомобілів мені сказали, що немає жодної вільної автівки. Я з відчаю почав пити. Наступного дня вранці я став телефонувати до редакції «Новог ліста». Мені відповіли, що Ана ще не прибула, але її ждуть з хвилини на хвилину. Мені урвався терпець; тож я побіг і сів на перший же автобус до Рієки. Але там мені не вдалось її знайти. Тоді-то я й усвідомив, що вона взагалі туди не дісталась.
— Так, розумію! Це збігається з тим, що я вже знав раніше. І пояснює твою відсутність ці три дні, так само, як і квиток на автобус у гаманці. Гадаєш, вона дійсно може виявитись мертвою?
— Не знаю, професоре. Я сподіваюсь, що ні. Ще сподіваюсь. Можливо, вона усвідомила, що їй загрожує небезпека, і вийшла десь раніше Рієки, а тепер переховується.
— Переховується? Навіщо їй переховуватися?! Чи не логічніше було б звернутися до поліції?
— Знаєте, у поліції є багато таких, які... Я не знаю, як вам це пояснити... Можна наскочити на міну... якщо ви здогадуєтесь, що я тим хочу вам сказати. Тому спочатку треба уважно розпитати людей, кому вона довіряла і в кого могла попросити прихистку... Саме тому я взяв вихідні в готелі, аби обійти всі місця, де я зможу дізнатися бодай якусь інформацію про неї. Може, Ана зараз на Хварі, у когось зі своїх друзів, про них вона мені розповідала. Може, у сплітському відділенні «Новог ліста» щось знають... У будь-якому разі я вірю, що принаймні вона хоч десь залишила мені якийсь умовний знак, якщо вона ще жива.
— Ще одне, Серафіне. Коли ми перед Цавтатом у готелі розмовляли про те, чи майбутнє вже визначене нам наперед нашою долею, я мав здогад: ти щось вкрай важливе та серйозне збираєшся зробити, але до кінця не зважився, ще вагаєшся.
— Так і було...
— Ти заздалегідь відчув, хто може бути Дудою?
— Ні, ні, точно не це. Та й як я міг, адже я не мав ні найменшого уявлення, що він може бути тут, у місті. Я думав про свою конфіденційну проблему... Я відчував, що маю обов’язок щось зробити, проте не був впевнений, чи це мені призначено долею... і особливо те, які наслідки для мене це може мати. Тому й розпочав ту розмову з вами.
— То врешті-решт ти наважився чи ні?
— Ні. І це завдячуючи саме вам. Ви дали мені хорошу пораду. Ви сказали: доля — це логос, вищий розум... і що підкорятися йому — це значить чинити мудро. З того я дійшов висновку, що для мене правильним буде відступитися, бо все так проблематично й сумнівно.