Азартні ігри з долею

— Не знаю, як вони це все замислили, — промовив він врешті. — Проте, якщо той Дуда — хто б він не був — замішаний в усьому, що тут відбувається, тоді він знає, що ми підозрювали Ретеля... і настільки сильно, що його навіть взяли під варту. Серафіна відпустили, тож тепер з нього знято всі звинувачення. Дуді буде неважко скласти два і два та зрозуміти, що ми його розігруємо.

— Помиляєшся. Він мусить бути просто неймовірним генієм, аби все це зрозуміти. Із самісінького початку (відколи поліція вперше у мене з’явилась) я дотримувався, оскільки вони вимагали цього від мене, найбільш можливої конфіденційності та нерозголошення, особливо щодо іноземних туристів. Ось, ти ж і сам це щойно чув; як вони приходять до мене і як вони йдуть звідси. Так само вони й Серафіна забирали, коли арештовували. А відпустили його того ж дня, ще перед моїм нічним приходом до тебе, я тоді не знав цього. Ніхто, крім нас двох і Ретеля, не знає анічогісінько про те, що ми маємо бодай якісь контакти з поліцією.

— Все одно. Я й далі не бачу причини цієї оборудки.

— Як це не бачиш? Ця затія має всі надії на успіх. Якби ми були далекосяжними, то ми б уже давно самі щось вигадали. І це твоя вина, що цього досі не сталося. Завдяки твоїм підозрам, ми зосередилися на Ретелі: бачив він свідка чи ні. І це замість того, аби стежити за свідком... хто за ним спостерігає, з ким він розмовляє, хто в нього викликає якісь підозри... Тепер цим опікуватиметься поліція, а ми своєю грою даємо їй можливість зробити все непомітно та конфіденційно. Як ти не бачиш?!

— Я розумію й бачу, просто не можу збагнути доцільності цього. До того ж, це нудно, брате. Ми не граємо в гру, а лиш вдаємо, що граємо... — тут Франко на мить замовк, а тоді зненацька, наче йому сяйнула несподівана ідея, сказав. — Постривай-но! А якби ми й цього разу перетворили все на справжню гру зі ставками?

— Ти це серйозно запропонував?

— Якнайсерйозніше. Якщо вже ми робимо ставки, то принаймні робімо із якимось особистим мотивом.

— На що б ми тоді закладалися?

— Чи, врешті-решт, наприкінці цієї вистави Дуду буде викрито чи ні.

— Гм? Непогано... — задумався Бонетті; було видно, що тепер і в його очах, як у старого картяра, ця пропозиція починає виглядати привабливою. — Яким внеском ми цього разу розпочинатимемо гру?

— Я готовий робити це з максимальним. Вкласти все, чим цієї миті володію.

— О, на Бога, ні. По-перше, я не можу в цьому підтримати тебе. У мене не водиться стільки грошей, як у тебе. І, до того ж, все залежить від того, на що закладешся: на «станеться» чи «не відбудеться».

— В цьому питанні я надаю тобі право вибору. Вибери собі щось з цих двох: «станеться» чи не «відбудеться», мені все одно. І роби таку ставку, яку забажаєш. Я закладусь на те, що залишиться і поставлю на кін таку ж суму, як і ти.