Метаморфози

105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив 106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі. 107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих, 108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине, 109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку. 110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу! 111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше 112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні 113] Рвіть, по—хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне, 114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви! 115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись, 116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву. 117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши, 118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!» 119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди 120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани. 121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна 122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться, 123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї 124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря. 125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі, 126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю, 127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69] 128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався, 129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,— 130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті. 131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний; 132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна. 133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить, 134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно, 135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю 136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє. 137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши, 138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває, 139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала, 140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою 141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя. 142] «Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме? 143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча 144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!» 145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю 146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки. 147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю, 148] й піхви самі, без меча,— «Рука твоя,— каже,— й кохання, 149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене 150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану! 151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина, 152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене 153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати! 154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання 155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно: 156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година, 157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі! 158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш 159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно, 160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі: 161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!» 162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши, 163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові. 164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання: 165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє, 166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині». 167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя 168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.