Таємниця одного дiаманта
- Автор: Логвин Юрий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00239-8
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Таємниця одного дiаманта». Краткое содержание книги:
Її чорна шкiра зволожилась вiд рясного поту, заблищала наче воронове крило.
Алi трiскотiв пальцями обох рук по дну тазика. Споглядаючи, як пружно пiдскакують перса Джарiї з набряклими сосцями вiдчув, що наче в нього починає швидше битися серце, наче його починає опановувати неспокiй, чекання чогось невiдомого, тiло наповнює нiби млость.
Вiн здивувався своєму вiдчуттю i перевiв погляд на невтомнi ноги Джарiї. Хвилювання пропало.
Та коли дiвчина, крутячись по колу, наблизилась майже впритул до хлопчини, повернулася до нього лицем i просто вгорi над ним застрибали тугi перса, Алi вiдчув, що йому аж горло перехопило.
Спочатку вiн спробував не дивитися на танцiвницю. Та якась сила повернула його голову. I вiн бiльше й не намагався вiдвертатись. У головi в нього наче злегка наморочилось, а серце починало калатати все швидше й швидше. Вiн той бiг серця намагався випередити швидкими ударами пальцiв.
Нараз iз кiмнати Айшi хлопець почув сильний стогiн, потiм тихе волання.
Алi урвав стукiт по тазику. Та Джарiя ще хвилини двi, не менше, дрiботiла ногами, крутила лискучими сiдницями.
Нарештi вона рiзко спинилась. Кинула вниз руки, стулила тремтячi колiна, розкрила величезнi очi, засвiтила бiлками, провела яскраво-червоним язиком по сiро-синiх товстенних губах.
– Що?! – впiрилась невидющими очима в лице Алi.
– Ти що – глуха?! Айша он як стогне i волає! Пiди допоможи їй!
Джарiя ступила з мiсця так як була – гола i в своїх квасоляних прикрасах. I ноги в неї ще не йшли, вони все ще пританцьовували.
– Куди гола полiзла? – Алi прикрикнув на неї .– Сорочку вдягни!..
I Джарiя, пританцьовуючи, повернула назад, схопила з тахта свою благеньку одiж i, так само пiдстрибуючи, пiшла до хворої. Тiльки-но Джарiя зникла в другiй кiмнатi, як Алi захотiлося спати. Вiдчув, що зараз впаде на пiдлогу. Тому вiн пiдвiвся i перейшов пiд стiну. Тiльки пiдклав пiд спину стару, замизкану подушку, як нестримний сон пов'язав солодкою вагою все його тiло…
Часом на якiсь миттєвостi пелена важкого сну вiдпливала кудись, i вiн тодi усвiдомлював, що поруч нього сидить Джарiя i запихається оладками, рибою, чавить зубами соковитi пагони цукрової тростини. Що вона товче просо в ступi, i вiд ударiв товкача аж весь будинок двигтить i плюскотять великi хвилi в каналi за стiною.
Часом наче пахло смаженою кунжутною олiєю, п'янкими родзинками, розсипчастими фiнiками. Потiм знов важкою глиною навалився сон. I невiдомо, скiльки часу та хвиля сну покривала хлопця. Вiн не прокинувся, вiн не мiг нi крикнути, нi поворухнути нi рукою, нi ногою. Та вiдчував усе, що з ним роблять.
Його вiдiрвали вiд стiни i поклали на м'якi подушки. Чиїсь руки закасали його сорочку до грудей. Далi гарячi тонкi пальцi заходились розв'язувати мотузок на штанях.
Крiзь пута сну хотiв крикнути, що вiн не дозволить, щоб у нього поцупили з пояса ключi.
Та крику не вийшло, а рухатись вiн i зовсiм був неспроможний. Та й не треба було кричати, бо тi настороженi пальцi, розв'язавши вузол, вiдтрутили ключi кудись набiк.
Наче тi пальцi обмацували його одiж, торкалися тiла…
Потiм сiрий туман сну геть залляв по вiнця його вiдчуття i руки кудись зникли.
Потiм йому снилося, вiн напевно знав, що сниться, як повiя-танцiвниця, геть нага, танцює перед ним.
Притуляється до нього своїми округлими й холодними, мов чашi iз шербетом, грудьми…
З жахом Алi прокинувся.. В сутiнках кiмнати вiн оглянув себе i побачив, що одяг його зiм'ято, пошарпано, зав'язки розв'язано… Червоний, мов буряк, вiд сорому, трусячись вiд страху, щоб нiхто його отак не побачив, вiн пiдскочив, так-сак оправив одiж, схопив кумган2 i поспiшив, щоб очиститись, обмитись…
Коли вiн повернувся до будинку, щоб узяти свою корзинку та й побiгти до лазнi, його згори покликав Абу Амар.
Алi тицьнув у закуток кумган i побiг нагору.
– Добре виспався? Тепер поспiши по вино та сiк до Сахла. Ось монети! I зразу ж готувати обiд! Щоб пiсля заходу сонця все було на скатертинi.
– I вино?
– Що?! Хiба ти християнин чи iудей, що не знаєш – обiдають люди окремо, а вино п'ють окремо?! Хоча простолюдини розпустилися i геть стали схожi на невiрних!..
9. ВЧЕНI МУЖI
Коли сонце впало за незлiченнi канали, коли згубились гаркавi й гунявi волання муедзинiв у безкраїх пальмових гаях, тодi сам Абу Амар вiдкрив вуличнi дверi i запросив увiйти трьох статечних мужiв i одного молодика з дорогою, поцяцькованою лютнею.
Падала густа синя нiч мiсяця азара. Абу Амар наказав запалити чотири свiтильники. Кiмната сповнилась золотими зблисками, якi розлилася золотим, наче шафрановим пилком.
Пiсля довгих вiтань1 i найщирiших, найшляхетнiших побажань господаревi вiд гостей, а гостям вiд господаря почали обiд з кавуна. (Потiм Алi скуштував одну скибку, яка лишилася. Власне, подiлив iз Джарiєю). Кавун був так собi. Але гостi хвалили його без мiри. Адi здогадався чому – кавун бахрейнський, з першого завозу. Бо тут пiд Басрою кавуни ще й не думали дозрiвати.