Українське письменство

Тим часом питання це — одно з найважніших. Квітка, як діяч української літератури, відразу здобув визнання на Україні, багато для новонародженої в 30-х рр. прози заважив, залишивши по собі слід на кілька десятиліть.

Українським прозаїком він, як відомо, заявив себе пізно, маючи вже поверх п’ятдесяти років. Чому і як те сталося — чи то так поволі відкривалася йому безперспективність його російських писань (як думає А. Шамрай), чи, може, природніше з’ясувати пізній його виступ його покликанням епіка, як думав Куліш (бо ж «усі епіки дають себе знати на повороті к старості»), — рішати не будемо. Важно для нас тільки, що, виступивши в 30-х рр. XIX століття з своїми першими повістями, літній харківський дворянин, недавно повітовий маршалок, — він став природним спільником харківської і нехарківської літературної молоді української, загальновизнаним її шефом.

Це значення належить йому в другій половині 30-х та на початку 40-х рр. До нього пише і заїздить Гребінка, шукаючи опори для своїх літературних планів (видавання українського додатку при журналах Краєвського). Їм пишаються харків’яни, розповідаючи анекдоти, як було вражене харківське дворянство, зачувши, що Квітчині оповідання здобули похвалу Жуковського й читалися в царській сім’ї. З ним дружить і одвідує його Олександр Корсун, молодий видавець «Снопа». Белетрист і критик «Маяка» Микола Тихорський, полемізуючи з ним, посилається на свою давню харківську з ним знайомість. До нього — «довольно часто» — наїздить з візитами в Основу молодий Костомаров, що «полюбил этого старика, искренним сердцем любившего свою народность»[200], і потім написав про нього такого теплого листа Г. Данилевському[201]. Молодого Костомарова Квітка гаряче взяв під свою оборону, коли критика напалася на його трагедію «Переяславська ніч». 8 серпня 1843 р. Квітка помирає; над його труною говорить останнє слово (на наш смак, сухе та риторичне) найчільніший із харківських аматорів українського слова професор Ізмаїл Срезневський. Нарешті, дуже докладний і для харківських настроїв характерний некролог містить в «Москвитянине» К. Сементовський, етнограф і молодий зброєносця Квітчиної слави. Для Сементовського смерть Квітки — «потеря горестная и незаменимая». Це втрата центральної фігури, живого доказу творчої сили українського художнього слова. «Еще так недавно он очаровывал нас обычной своей приветливостью, еще так недавно красовался меж нами, как спелый зернистый колос, радующий светлою надеждою обильного урожая. И теперь все связи порваны навсегда». І далі: «Грустно думать, что русской литературе суждено, по-видимому, лишаться одного за другим лучших своих делателей. Еще грустнее становится, когда спросишь самого себя: чем и скоро ли вознаградятся эти потери?.. Печальным гулом погребального звона раздастся скорбная весть о смерти Основьяненка по Украине, которую он так пламенно любил и которая, в свою очередь, платила ему тем же задушевным, преданным чувством; на этот потрясающий гул найдутся, конечно, в душе малороссийских поэтов отзывные грустно-гармонические звуки, достойные того, чье имя — драгоценное украшение страниц истории малороссийской литературы — перейдет в лучезарном ореоле славы к далекому потомству, как переходит от поколения к поколению заветное сокровище, драгоценный перл»[202].