Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Маючи здібності духівника та перемовника, Гузар досить швидко зрозумів, що він покликаний служити в доволі хворому суспільстві — серед людей, глибоко травмованих несвободою. Ця травма, у свою чергу, є причиною чи не всіх соціальних і політичних проблем, що роз’їдають країну. В інтерв’ю та бесідах із патріархом особливе місце надається біблійному сюжету про Мойсея, який сорок років водив свій народ по пустелі, щоби викорінити з душ рабство. «Ми в подібній ситуації, — пояснює Блаженніший. — Ми потребуємо часу. Треба навчитися жити у свободі». Він не втомлюється повторювати ці слова, маючи надію, що їх почують і зрозуміють: свободу неможливо просто «дати» або «отримати», вона не настає «по сигналу». Свобода — це стан, у якому людина може і повинна перебувати. Потреба перебування у свободі є наслідком виховання, а це робиться не враз.
Нерозумно вимагати гідної поведінки від раба — неважливо, потрапив він у політику, став власником великого бізнесу, священиком чи шкільним учителем. Травма, залишена рабством, надто глибока, і вона постійно нагадуватиме про себе — рефлекторною відповіддю ударом на удар, непоборним бажанням урвати те, що погано лежить, прагненням відібрати у слабкого, готовністю обдурити й упевненістю, що тільки так і можна вижити. Нездатність бачити в іншій людині особистість — прямий наслідок відсутності людини в самому собі. Найстрашніший слід, найглибша рана, яку залишив на Україні та українцях комуністичний режим, — перетворення особистості на «людський матеріал».
Гузар у своїх бесідах та промовах завжди звертається до найкращого, що є в кожній людині. Для зачаєної, недовірливої радянської публіки такі діаспорні священики були занадто відкриті, зухвало щирі. Це дратувало або навіть лякало. У будь-якому випадку, він був інакший, про що йому й повідомляли — із осудом, зрозуміло. У засудженні «інакших» радянським людям не було (і немає) рівних. Перші ж спроби комунікації виявилися невдалими, і це вразило майбутнього патріарха глибоко й надовго.
«Місцеві люди робили мені зауваження, що я занадто багато й відкрито говорю, — розповідає Любомир Гузар. — Вони були шоковані моєю поведінкою, моєю нетутешньою мовою. Це фатум кожного, хто не був у країні 46 років. І не будь-яких, а 46 дуже значущих років, упродовж яких наш розвиток дуже відрізнявся». Те, у чому він був особливо сильним — у вмінні розмовляти з людьми — тут, на рідній землі, дало збій. Комунікативний бар’єр виявився потужним, але, на щастя, не непереборним. Особистість Блаженнішого надто вже приваблива для людей, які мають достатньо сміливості та розуму або простоти та довірливості, щоб оцінити таку відкритість. І нехай перші зустрічі Блаженнішого й української пострадянської нації були скоріше травматичні, ніж романтичні, далі їм випало рухатися пустелею разом.
Попри те, що Галичина була батьківщиною і залишалася авангардом національного відродження в Україні, люди, які приїхали туди із Заходу, стикалися з багатьма утрудненнями. Занадто багато протиріч, травм і страхів, що укорінилися в «материкових» українців на тлі випробувань, яких вони зазнали і які постійно нагадували про себе. Занадто багато підозрілості і ревнощів до тих, хто «приїхав на все готове». Забагато побутової провінційної ксенофобії з її підвищеною увагою до всього, що «в нас так си не робит». За спогадами Блаженнішого, його це травмувало. Вихований у космополітичній країні емігрантів, змужнілий в універсалістському католицькому середовищі, тут, напевно, він уперше відчув, що не знає, де стати і як сказати, що акцент і специфічні мовні звороти, які видавали «діаспорне» походження, роблять його чужим в очах «материкових» українців. Таким чужим, як тут, він ніколи не почувався серед американців чи німців. «В еміграції ти завжди людина другого сорту в порівнянні з місцевими», — зауважує Гузар, пояснюючи своє прагнення повернутися на батьківщину. Але в Україні він зіткнувся з вельми специфічним явищем: тут він знову не був «того сорту», як місцеве населення. Це ніяк від нього не залежало, бо пояснювалося лише чужими травмами. І не було на те ради. Проте інша ситуація склалася в Києві, куди навесні 1996 року Любомир Гузар переїхав як екзарх[17] Києво-Вишгородський. У столиці — космополітичній, динамічній і жадібній до нових облич, вражень, манер — його появу оцінили гідно. Сам він також їхав до Києва з великою цікавістю й урочистим відчуттям сповненої долі, якщо не глобального, то принаймні сімейного масштабу.
17
Екзарх (грец.) — у церковній православній і східнокатолицькій ієрархії титул глави церковного округу.