Dolce Vita, або Кінець гламуру

Настя — перша дружина генерала. Вони були разом років з десять-дванадцять. З нею у нього дітей не було. А через п’ять років після автокатастрофи, у якій Анастасія загинула, він одружився з Анькою. Вона прийшла до нього брати інтерв’ю для якоїсь газетки. І так часто після того заходила (по інерції, мабуть), що натрудила собі заміжжя. А про людське око перед тим трохи попрацювала секретаркою у Василя в «Євробуді». Генерал влаштував.

— Вибачте, але мушу заглянути на кухню, — я встаю з-за столу.

— Я з тобою, Любо, — проситься генеральша.

«Тільки мені її й бракувало».

— Ну, звичайно, ходімо! А ви тут собі, хлопці, і справу свою обговорите.

— Які справи без вас, Любцю?! — каже генерал. — У нас немає жодних таємниць. Швидше повертайтеся, бо твій Василь такий нудний!

Я посміхаюся у відповідь на тупий жарт і прямую на веранду. Анька цокотить шпильками за мною.

— Так себе недобре почуваю. Мене постійно нудить, — почала своє ниття.

— Нічого, це скоро минеться, — відповідаю їй з усмішкою.

— А в тебе теж таке було?

— Було, — брешу. — Всі кишки вивертало, одна кока-кола допомагала.

— Серйозно? — в Аньки розуму, як у американської Барбі.

— Чого б я брехала?

Східцями в сад спускається Олена Петрівна, тримаючи у руках тацю з овочами і зеленню.

— Усе на мангал, — повідомляє вона.

— Добре, ми йдемо на кухню. Я хочу ще один салат приготувати, — попереджаю її.

Петрівна вивчила мене дуже добре і все розуміє без слів. А це означає: ти там зайва.

— Я потім у підвал загляну. Там щось із солінь мало залишитися, — каже вона.

— Чудово.

На кухні Анька хапає мою літрову «Евіан» і дудлить її так, ніби хоче всмоктати разом із пластиком. Я вже відвикла від її безцеремонності.

— Аж легше стало! — своєрідно вибачається вона. — Іноді як щось захочу, то не можу втриматись.

Мені аж свербить, так кортить дізнатися, звідки дитятко. Ніхто не здогадується про те, що я знаю про генерала.

— Ой, я так поправлятися почала, — бідкається вона. — Мені машини сигналять. Я й раніше постійно відчувала чоловічу увагу, але так, як зараз!

«А ти б іще коротшу спідницю вдягнула, коли на базар ідеш! Ще два сантиметри, і буде білизну видно». По магазинах і на базар Анничка завжди ходила пішки або ж під’їжджала на таксі. І вже з покупками її забирав їхній шофер.

Вона щось теревенить про свій вік, генерала і майбутню дитину. Я мовчки дрібно нарізаю перець. Роблю посмішку.

Мені ніколи не подобалася Анька. З перших днів її появи у приймальні Василя вона поводилася, як левиця, готова кинутися на здобич. Ладна на все і на будь-яких умовах, вона педантично вивчала кожного кандидата у чоловіки, не гребуючи навіть одруженими. Першим у її списку, звісно ж, був овдовілий генерал. І вона над ним плідно працювала. Попри те, їй це не завадило приймати упадання й від інших залицяльників.