![Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/4/4/3/tiei-vognyanoi-nochi-chornobilska-spovid-calibre-4-14-0-download.jpg)
Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]
- Автор: Вірина Лідія
- Год: 1988
- Язык: английский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]». Краткое содержание книги:
...Пізній вечір. Два Володі, Правик і Микиткін, в каптерці.
Сьогодні їхній закуток не дуже надійний, черговий по училищу —
з тих офіцерів, які не вибачають найдрібніших порушень
розпорядку дня.
Але не біда, надто приваблива тема розмови: НЛО, нерозпізнані літаючі об’єкти!
Сьогодні замполіт старший лейтенант Собчук дав курсантам
можливість досхочу розпитувати про них, показував фотознімки, креслення, книжки. Курсанти переконалися, скільки знає старший
лейтенант і скільки не знають вони. Вкотре стала в пригоді
Володимиру ГІравику згадка про «концентричні окружності»
грецького мудреця Зенона: пісок до обрію — ось безмежжя знань, для людини ще невідомих.
А де людині взяти час, щоб досягти обрію, щоб «розширити
мить»?
Володя Правик учора прочитав таке: в гострих ситуаціях
виникає «подвійний відлік масштабів часу». Це з книжки
«Психологія і космос»: «Кожна мить здобула чарівну здатність
необмежено — скільки потрібно— розширюватися: так багато
встигає людина зробити в екстремальному становищі. Тобі
здається, хід часу майже зупинився. Та ні, ось вона — дія
«подвійного» масштабу: жодних порожнеч або пауз. Навпаки, час
підганяє людину. Час не тільки не зупиняється, він підганяє
людину!»
Це — в екстремальних обставинах. А в повсякденні? Як
підкорити собі час у звичайному житті? Обступають запитання, не проженеш. Розпитати б Собчука, та от не вдалося це зробити.
Оточили його курсанти — що тільки їх не цікавить: і можливість
потрапити до Зоряного містечка, і нові версії щодо тих самих
НЛО. Де вже тут уклинюватися із своїми глибокодумними
проблемами.
Собчук прийшов до пожежного училища з авіації. Нема, мабуть, екстремальних випадків у небі, про які б не знав, не зумів
розповісти. Кілька десятиріч збирає матеріал про реактивні
літаки, наші і зарубіжні, серійні і дослідні. Готує довідник, якого ще ніде не існувало. Вивчив іноземні мови, щоб мати
потрібну інформацію. Хіба це не взірець того, як можна день у
день, рік у рік «розширювати мить»?
Володя Микиткін зацікавлено роздивляється невеличкий томик з
портретом Юрія Гагаріна:
— Ти, Левику, вмієш таки наглянути справжню книжку. Тут же
не тільки про космос, тут і про нас: «Особливо зростає роль
людини в аварійних ситуаціях», «ризик новітньої професії
настільки величезний, що від людини вимагається зовсім новий, небачений рівень хоробрості».
Володимир Правик розхолоджує друга:
— Припустімо, пожежний — професія стародавня.— І сам
запалюється: — Коли тисячоріччя тому, за часів княгині Ольги, був ущент спалений Іскоростень, хоч хтось з мешканців, мабуть, намагався відвести лихо від своєї хати. Люди вже тоді вміли
давати відсіч вогню. А хіба «об’їжджаючий голова», який
пильнував старовинний московський Кремль від полум’я та
крадіжок,— не подібний до начальника чати?
— Стривай, Володю, ти ж про Гагаріна почав! — сміється
Микиткін. Усі знають, що Правик — «ходяча енциклопедія» з
історії пожежної справи. Де відшукує такі подробиці? Коли
встигає цим займатись?
Той не здає плацдарму, заохочує товариша до дискусії:
— Якщо хочеш, космонавти теж споконвіку живуть серед людей.
Принаймні Дедал і Ікар. Змайстрували собі крила, злетіли в
небо, чим не космонавти? Ти не згоден?
Як не погодитися з Правиком? Добре обізнаний в тому, про що
говорить. Ікара Володя Микиткін знає, а про Дедала почув
уперше. Треба буде розпитати Левика іншим разом. Бо зараз у
них йдеться про сучасні проблеми.
Недавно Володя Правик вкотре прибіг на вечірнє шикування
останнім. Червонів, ніяково слухаючи зауваження Володимира
Вербицького, командира. Вчора повторилося те саме. Спізнився, червонів, мовчав...
Хіба перед строєм поясниш, що не міг відірватися від книжки
«Психологія і космос». Один з авторів — Юрій Гагарін! Прикипів
до книжки, відкривши першу сторінку: «Свій підпис на
друкарській верстці перший космонавт поставив 25 березня 1968
року, а ще через день його не стало». Підсумок багатьох
роздумів улюбленого героя землян... Співзвучне собі знаходить
Володя чи не на кожній сторінці. Йдеться про взаємини людини з
технікою, людини з часом, а насамперед про взаємини людини з
людьми. І наводяться серед інших цікавих висловлювань слова
Арістотеля: «Дружба — найнеобхідніше для життя».
Перед тим по-новому замислитись про дружбу Володю змусив...
Кліффорд Саймак. Інтерес хлопця до фантастики — з шкільних
років. Зрадів, натрапивши в журналі «Смена» на оповідання