Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]

підписи. Володя Правик розписався: «Левик». Чи збереглася

картина? На ній фонтан газу палав, як смолоскип. За вогнем, димом не видно ні землі ні неба. Та пожежних видно, і такі

вони, що віриш: не відступлять перед небезпекою, приборкають

пожежу. Певен, усі наші хлопці запам’ятали картину. Шкода, якщо вона зникла».

З листа Ігоря Купченка,

офіцера Кримського обласного

управління пожежної охорони.

Я на той час той навчальний клас уже бачила. Після

ремонту... Не було в ньому картини. Але всі в училищі

пам’ятали її. Також й історію з Євгенком Петровим, осторонь

якої не лишився і курсант Правик.

...Того вечора, як не раз траплялося, Володя після відбою

заховався в своїй каптерці: товариші попросили проявити

фотострічки. Раптом обережний стук у двері. Однокурсник

поспішив із звісткою надто важливою, щоб відкладати з нею до

ранку:

— Комсорг сказав, Юрка Небожченка з училища виключають.

Євгенка буцімто лишають, з доганою!

Навколо «справи», де курсанти чотирнадцятої групи Петров та

Небожченко опинилися в звинувачених, уже не один день вирували

пристрасті. Групу призначили в наряд на кухню. Він — з

найважчих. Самих мисок за день треба помити півтори тисячі.

Для допомоги надсилали помічників з інших дивізіонів. Того

разу їх очолив «дід» — курсант, який, на відміну від недавніх

школярів, уже в армії служив, мав сержантське звання, відповідно мав і гонор. Юрко Небожченко, старший в наряді, почав пояснювати, в чому потрібна допомога, «дід» йому:

«Розберемось без тебе, я сам начальник!» За сваркою — бійка.

Неймовірний для училища випадок.

Хто розпочав бійку, так і не з’ясувалось. Ясне було одне: сержант не забарився зі скаргою, поскаржився прямо тодішньому

начальникові училища. Скликали комсомольські збори спершу в

групі, потім — у дивізіоні. Небожченко сказав коротко: «Це

правда, я вдарив». Петров додав тільки: «Можливо, я відтягав

сержанта від Юрка не дуже ніжно. Здоровань той «дідуган».

Курсанти товаришам співчували: «діди» завдавали кривди

багатьом. Водночас в дивізіоні розуміли: не личить майбутнім

офіцерам отой «двобій самолюбностей», та ще й через дрібницю.

Вирішили, що хлопці заслуговують покарання, однак треба взяти

до уваги, що порушень дисципліни не мають, Євгенко до того ж —

обдарований художник, увесь вільний час віддає, щоб прикрасити

училище. Висновок: віддати обох на поруки.

Пішли до начальника. Секретарка, відома добрим серцем, допомогла обрати для візиту зручний час. Побачивши на порозі

депутацію, начальник училища привітно запросив:

— Заходьте. Що вирішили?

Почувши про колективне рішення, густо почервонів:

— Що за всепрощення? Вигнати!

— Нам здалося...— спробували щось пояснити хлопці. Куди там!

— Обох вигнати!

Приголомшений сидів Володя Правик, забув про фотодоручення.

На зборах вони так прискіпливо обговорювали надзвичайну подію, приймали рішення, коли всі, хто хотів, свою думку висловили.