Азартні ігри з долею
- Автор: Брешан Иво
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-141-9
- Переводчик: Ірина Маркова
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Азартні ігри з долею». Краткое содержание книги:
«Азартні ігри з долею» не вписуються у канони банального детективу чи трилеру, бо за історією про пошук вбивці криється кохання, випробуване сумнівами, болем, війною, часом; міцна чоловіча дружба, психологічний конфлікт бажаного і дійсного та боротьба головного героя у пошуках себе у повоєнному світі.
Ця трагічно-проста історія не читається похапцем у транспорті, адже стежачи за розмовами героїв про долю, гру, життя та смерть, спостерігаючи за перебігом подій, ви захочете повертатись на сторінки книги знову і знову.
— І що він вам на те?
— А, божевільний! Якби подумав головою, то й сам міг би це зметикувати. А він лише поклонився мені до землі, наче я йому не знаю що відкрив, і відразу ж побіг. Я впевнений, що на вокзал, аби встигнути на автобус.
Тюдор подякував чоловікові та рушив далі. Оскільки сьогодні слід вивів його на вокзал, поїхав туди, хоча ймовірність знайти когось, хто тоді бачив Ретеля і запам’ятав, була практично нульовою. Там подорожні постійно змінюються, а касири й не дивляться на тих, кому продають квитки. Отож, Тюдор навіть не розпитував про Серафіна, а замість того звернувся відразу в довідкове бюро.
— Коли від’їжджає перший автобус на Спліт?
— Рівно о 13-й годині.
— А після того?
— Ще є рейс о 17:15.
Тоді Тюдор почав рахувати: до Спліта автобусом треба їхати від 4 до 5 годин, а корабель прибув туди близько 7-ї години вечора. Виходить, що лише автобусом, який від’їжджає о 13-й, Ретель міг прибути раніше за корабля і піднятися на його борт. Припустімо, що він відразу ж після пристані прибіг на вокзал і придбав квиток саме на той автобус. Але тоді в нього залишалося ще три години до від’їзду. Де він міг би провести той час? Звичайно, не тут, мирно сидячи у вокзальній залі очікувань; це не вписувалось у те, як він поводився увесь день. Чесно кажучи, він міг, наприклад, повернутися до міста, аби взяти якийсь багаж чи залагодити справи перед дорогою, проте людина в такому знервованому, напруженому стані і в такій паніці, в якій він тоді був, зазвичай не думає про такі речі. Вірогідніше, що Серафін знайшов якусь місцину, де б для нього швидко проминув час. Тюдор пробігся поглядом по будівлях, розташованих біля вокзалу. Єдиним місцем, яке могло слугувати таким прихистком, був маленький винний підвальчик з вивіскою «У веселого рибалки». Тюдор вирішив найперше перевірити там, особливо ні на що не сподіваючись. Він увійшов, але ледве переступив поріг, як почув від шинквасу веселий голос:
— Професоре, це справді можливо? Ви тут! От будь-кого я очікував тут побачити, та не вас.
Побачивши мовця, Тюдор вже знав, що він взяв правильний слід. То був Мар’ян Лендич, його колишній учень та Ретелів однокласник. Професор так само здивувався, побачивши Мар’яна, який тут барменував; знав-бо його як чудового учня і студента, який закінчив історичний факультет.
— Це саме можу і я сказати, — в тон відповів йому Тюдор. — От кого я не очікував побачити тут за шинквасом, то це тебе, Лендичу.
— Що вдієш, професоре! Я ніде не міг знайти роботи, тож вирішив взятися за ресторанний бізнес і винайняв цю локацію. Звісно, він ще не приносить мені значного прибутку, але дає мені звести кінці з кінцями. Мені навіть трохи легше, я був колись юристом... Що ж, будь ласка, сідайте! Чим я можу вам прислужитися? Лиш скажіть, фірма частує.
Тюдор зрозумів, що буде виглядати непристойно, якщо відразу візьме бика за роги й почне говорити про причину свого візиту, тож навмисне почав здалеку; зрештою, за час його напруженої вранішньої біганини від одного місця до іншого, він вже трохи зморився і раптово зрозумів, що голодний. Лендич одразу ж сів поруч з ним, розповідаючи про купу своїх проблем і гору планів на майбутнє. Він розказував, що маючи трьох дітей, двоє з яких вже навчаються у вищих навчальних закладах, мусить через те працювати з ранку до ночі. Але, між тим, він встиг, казав Лендич, продати клапоть землі в Конавле і на ті гроші зміг купити собі ділянку на Мокошиці, де збирається побудувати пансіон, щоб під час сезону трошки підзаробити. Вже навіть фундамент там залив. Тюдор дозволив Мар’янові вичерпати всі теми до кінця, які він мав, і лише коли настала пауза, запитав:
— Чи бачив ти останнім часом Серафіна Ретеля?
— Ой, благаю вас, не нагадуйте мені про нього, професоре! Десять днів тому він ледь не звів мене з розуму. Спочатку він прийшов мене просити про щось геть неможливе: щоб я йому допоміг наздогнати «Славію», яка вже відплила. Він сказав, що має квиток на автобус до Спліта, але той рушає лише о першій годині. Я зауважив, що ним цілком можна наздогнати «Славію», адже вона зупиняється у Спліті, а він почав торочити зовсім божевільні речі: що для нього є цінною кожна хвилина, що доля його залежатиме, чи встигне він якомога швидше потрапити на корабель. Якщо встигне туди за півгодини-годину, то наче заново на світ народиться. Звичайно, я нічим не міг йому зарадити. Тоді він почав безперервно телефонувати комусь мобільним телефоном. Іноді йому вдавалося зловити зв’язок, іноді — ні. Я не чув його слів, проте щоразу, коли пропадав зв’язок, він лаявся так, що всі святі, почувши його, на землю попадали б з неба! Він ставав усе знервованішим, тож почав глушити коньяк чарка за чаркою. І було так: зателефонує, вип’є дві-три чарки коньяку. А ви ж знаєте, як воно йде: перехиляєш чарку, за нею другу; і навіть не встигаєш помітити, як ти вже валишся з ніг. Коли настав час йти на автобус, він не зміг піднятися. Я подумував про те, чи відвести його на автобус і посадити, чи ні, проте мені здалося, що для Серафіна було б краще трошки поспати, і потім поїхати чимось іншим. Я міркував так: він ще зможе десь після Спліта наздогнати корабель. Я нагорі маю кімнатку для відпочинку, тож я відвів його туди і вклав у ліжко.