Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

«Енеїда» Котляревського свідчить про барокову символізацію едіпового комплексу в психоісторії української літератури, що виразно прочитується через головні моделі стосунків її героїв, лібідозні й агресивні напади дитини (Енея) на батьків (богів). Як відомо, інфантильні прояви едіпового комплексу переплетені з фантазіями лібідозної та агресивної природи, тому творять своєрідну психічну мішанину в полі характеру. Ця психічна мішанина новонародженого українського характеру символічно виражена через химерне мовлення.

Головна заслуга «Енеїди» — оральна, що означає народження у психоісторії української літератури відокремленого від імперської мови живого мовлення з метою розрізнення. Давньоукраїнська літературна традиція вичерпала себе, дійшовши на основі мовного відокремлення до цілковитого розриву між аристократією і своїм народом. Мовне відокремлення аристократії у психологічному сенсі означало катастрофічний розрив між високим стилем і низьким народним як між свідомим і несвідомим. Тому психосемантика «Енеїди» означала сходження свідомої аристократії (в особі Котляревського) до свого несвідомого народу на основі визнання його живого мовлення. Саме на цій основі Котляревський розігрує свого «низького» Енея, який уособлює народне інфантильне Его, тобто Его, позбавлене національної самосвідомості. Зрештою структура «національна аристократія — український народ» визначить головні світоглядні пошуки української класичної літератури, що постануть у контексті опозиції «аристократія — демократія» в європейських літературах під впливом епохи романтизму. Адже демократизація літератур у цій епосі стане загальноєвропейським явищем. Так, на початку XIX ст. В. Скотт буде одним із перших серед англійських романістів, який почне писати про простий народ, зокрема про селян «з глибоким розумінням і співчуттям», уперше залучить до роману образи безправних, знедолених людей[189]. Прихід «найменшого брата» в літературу пов’язаний з активізацією несвідомого в епоху романтизму, що обумовить українське аристократичне бачення несвідомого народу, бажання дати йому національно-визвольну свідомість. Невипадково І. Франко назвав романтиків тими, хто відкрив несвідоме[190]. «Енеїда» є предтечею українського високого романтизму, а І. Котляревський — першим українським романтиком, який відновив релігійну барокову традицію, пов’язану з любов’ю до материнського об’єкта.